Чінгісхан - Василь Григорович Ян

— Гребіть сильніше! Ану, іще!

Поставлений носом проти течії човен боровся з стрімкими потоками Джейхуна і поволі наближався до берега. «Доглядати за шахським конем на чужині, — овва! Краще голодувати на батьківщині! — роздумував Курбан. — Така сама радість, як перепелиці сидіти в шовковій клітці над дверима ашхани. Падишах мені подарував золотий динар. Такий день буває раз у житті. Але як донести цей динар додому? Тільки тримаючи його у роті за щокою. Адже він наказав відправити човни вниз по річці до Хорезму… Ні! Туди я не попливу. Ні, Курбан не хоче більше ні воювати за шаха, ні тікати. Так можна добігти й до великого Останнього моря, а потім куди? Курбан хоче повернутися на свою ниву і побачити своїх дітей…»

І Курбан позирав на залишений ним скелястий берег, де ще виднівся на вершині горба Мухаммед на гнідому коні. Курбан зіскочив у воду і вибрався на берег. З фортеці вниз по горбу бігли збожеволілі люди з клунками на плечах; відштовхуючи один одного, вони плигали в човни і повторювали:

— Татари близько! Швидше рятуйтесь!

Ніхто не зважав на Курбана. Курбан побіг вздовж берега, добрався до намету, де жив з іншими перевізниками, знайшов у соломі свій мішок з чобітьми, оглянувся ще раз на річку і побачив, що човни один по одному відчалювали від берега. І одразу, не вагаючись, він став на стежку нових випробувань.

Курбан піднявся на горб до стін фортеці. Звідти він побачив, як жовтою кам’янистою рівниною тікали червоні й смугасті халати, що рятувалися врозтіч, а ще далі наближалася хмара куряви. «Це татари!» — зрозумів Курбан і кинувся вперед сухим степом, не відчуваючи, що каміння й колючки роздирають йому босі ноги. «Там спереду горб, за ним повинні бути яри. Татари займуться фортецею і переправою. Навіщо їм Курбан?»

Він добіг до самотньої могили з високою жердиною, причаївся за нею, віддихався і почав виглядати.

В куряві він уже розпізнавав вершників у рудих кожухах, які мчали, прицавши до ший коней. На деяких блищали залізні пластинки панцирів. Уже долітало ревіння татар, дикі вигуки «кху-кху-кху!» і тупіт ніг тисячі низькорослих запорошених коней.

Деякі вершники відокремлювались од натовпу, скакали прямо по рівнині, перетинаючи шлях втікачам. Злітали блискучі мечі, люди падали, татари утворювали коло, зупинялись і, не злізаючи, нагиналися, підхоплювали кинуті клунки і знову мчали, приєднуючись до війська.

Курбан плазом дістався до сухого яру, скотився вниз і знову побіг.

Цілий день тягнулася пустинна рівнина, часом траплялися занедбані ниви. На дорогах зустрічалися люди то поодинці, то блукаючими ватагами. Дізнавшись, що Курбан звідти, з «долини скорботи і сліз», усі зупинялися і розпитували про долю Бухари, про втечу хорезм-шаха, запрошували до багаття, ділились коржами, спеченими в попелі, і жадібно слухали.

Курбан розповідав, як він бився один з кількома татарами, як він перебив усіх і як під ним забито коня. Тепер він плентається додому, не бажаючи нічого, аби тільки побачити стару тополю в тому місці, де арик повертає на його ниву, аби тільки знову приголубити своїх дітей…

Він, нарешті, сам почав вірити в свої розповіді, але мовчав про те, як він переносив падишаха з човна на берег, тому що всі проклинали Мухаммеда, який в годину горя покинув рідну землю. Віддавши народ на поталу монголам і татарам, він побоявся вмерти, як мученик-джахід на полі битви.

В одному місці Курбан побачив багато людей в яру, підійшов до них, і вони посунулись, давши йому місце біля вогню. Всі говорили про татар і зустрічі з ними.

— Ми з одного села. У нас трапилось ось що. Зібралися ми на вулиці чоловік з десять поговорити. Тут в’їхав у село татарин. Він поскакав прямо на нас і почав рубати людей одного по одному. Жоден з нас не наважився підняти руку на одинокого вершника. А хто встиг перелізти через огорожу, як ми, той врятувався.

— А ось що я чув. Наздогнав татарин одного чоловіка, який працював у полі, і не було в татарина ніякої зброї, щоб прикінчити його. Страшним голосом він закричав: «Поклади голову на землю і не ворушись!» І що ж! Чоловік ліг на землю, а татарин поскакав до другого свого коня, нав’юченого награбованим добром, знайшов меч і, повернувшись, забив чоловіка.

Так вони сиділи біля багаття і журилися з того, як страждає рідний народ, і дали Курбанові шматочки коржів і чашку гарячої води з намішаним борошном.

Раптом страшний, хриплий голос прокричав згори над ними:

— Ей, ви! Скрутіть один одному руки за спиною!

На горі, край яру, на рудому коні показався татарський вершник.

— Біда! Настав день нашої загибелі! — забурмотіли люди і заходилися знімати пояси й покірливо в’язати підставлені руки.

— Стійте! — сказав Курбан. — Адже він один. Невже ми не вб’ємо його і не втечемо?

— Ми боїмося!

— Коли ми самі перев’яжемо собі руки, він заб’є нас. Давайте краще уб’ємо його! Може, нам пощастить урятуватись.

— Ні, ні! Хто наважиться це зробити!

І всі, тремтячи, продовжували в’язати собі руки.

Курбан, схилившись і протягуючи перед собою клуночок, немов хотів піднести дар, видерся нагору по схилу і підійшов до татарина.

Вершникові вже було багато років. Сиве рідке