Нарцис і Ґольдмунд - Герман Гессе

– Звідки ж ти прилетів, мій соколе? – запитала вона. – Ти воїн, чи музикант, чи просто бідний мандрівник?

– Я – все, що ти хочеш, – засміявся він тихо, – я весь твій. Якщо хочеш, я музикант, а ти моя чарівна лютня, і якщо я покладу пальці на твою шию і заграю на ній, ми почуємо янгольський спів. Ходімо, серденько, я прийшов не для того, щоб їсти твої смачні пироги і пити твоє біле вино, я прийшов тільки заради тебе.

Обережно зняв він з її шиї біле хутро і звільнив від одягу все тіло. Нехай там придворні й священики проводять свої наради, нехай метушаться слуги, а тонкий серп місяця повністю сховається за деревами, закоханим було не до цього. Вони були у квітучому раю, зачаровані одне одним, занурившись одне в одного, вони заблукали в його запашній ночі, бачили, як мерехтять його білі квітучі таємниці, зривали ніжними і вдячними руками його жадані плоди. Ще ніколи не доводилося музикантові грати на такий лютні, ще ніколи не звучала лютня під такими сильними і вправними пальцями.

– Ґольдмунде, – жагуче шепотіла вона йому на вухо, – о, який же ти чарівник! Від тебе, мій золотий линочку, я хотіла б мати дитину. А ще більше я хотіла б померти від тебе. Випий мене, коханий, розтопи мене, вбий мене!

Глибоко в його горлі пробринів звук щастя, коли він побачив, як розтає і слабшає твердість в її холодних очах. Як ніжне тремтіння і вмирання, промайнув трепет у глибині її очей, згасаючи, немов сріблясте передсмертне здригання рибини, матово-золотистий, як відблиск того чарівного мерехтіння в глибині річки. Йому здавалося, що ця мить увібрала в себе все щастя, яке тільки здатна пережити людина.

Одразу після цього, доки вона, тремтлива, лежала з заплющеними очима, він тихо підвівся, щоб одягнутися. Зітхнувши, він сказав їй на вухо:

– Моє сонечко, я залишаю тебе. Я не хочу померти, не хочу, щоб цей граф убив мене. Спочатку мені хотілося б ще раз ощасливити тебе і себе так, як сьогодні. Ще раз, ще багато разів!

Вона продовжувала лежати мовчки, доки він одягався. Тоді він лагідно укрив її покривалом і поцілував їй очі.

– Ґольдмунде, – сказала вона, – як шкода, що тобі треба йти! Приходь завтра знову! Якщо буде небезпечно, я попереджу тебе. Приходь, приходь завтра!

Вона потягнула за мотузку дзвоника. Біля дверей вбиральні його зустріла покоївка і вивела із замку. Він залюбки дав би їй золотого; в цю мить йому стало соромно за свою бідність.

Майже опівночі, стоячи на рибному ринку, він подивився вгору на будинок. Було пізно, всі вже, мабуть, спали, отже йому доведеться провести ніч надворі. На свій подив, він виявив, що двері будинку незамкнені. Безшумно прокравшись всередину, він зачинив за собою ворота. До своєї кімнати він міг потрапити тільки через кухню. Там було світло. При крихітному каганці за кухонним столом сиділа Марі. Вона щойно задрімала, прочекавши дві-три години. Коли він увійшов, вона злякалася й підскочила.

– О, – сказав він, – Марі, ти досі не спиш?

– Не сплю, – відповіла вона. – Інакше дім довелося б замкнути.

– Мені шкода, Марі, що ти стільки прочекала. Вже так пізно. Не гнівайся на мене.

– Я ніколи не гніваюся на тебе, Ґольдмунде. Мені тільки трохи сумно.

– Тобі нічого сумувати. Чому це тобі сумно?

– Ах, Ґольдмунде, як би мені хотілося бути здоровою, і красивою, і сильною. Тоді тобі не довелося б ходити вночі до чужих будинків і любити інших жінок. Тоді ти, може, хоч раз залишився б зі мною і був би трохи люб’язнішим до мене.

В її лагідному голосі не звучало жодної надії, жодного докору, тільки печаль. Збентежений, він стояв біля неї, йому було дуже шкода її, але він не знав, що сказати. Обережно він погладив її по голові, вона стояла тихо, трепетно відчуваючи його руку на своєму волоссі, вона не стримала сліз, але швидко підвелася і сказала несміливо:

– Іди вже спати, Ґольдмунде. Я наговорила дурниць спросоння. На добраніч.