Нарцис і Ґольдмунд - Герман Гессе
Звісно, що в церкві були сповідальні, але там не виявилося жодного священика; вони повмирали, лежали в шпиталі, повтікали, боялися заразитися. Церква була безлюдна, Ґольдмундові кроки порожньо відлунювали в кам’яному склепінні. Він опустився на коліна перед однією зі сповідалень, заплющив очі і прошепотів у решітку:
– Господи, подивися, що зі мною сталося. Я повертаюся з мандрів, я став поганою, непотрібною людиною, я змарнував свої молоді роки, як легковажний розтринькувач, залишилося зовсім небагато. Я вбивав, крав, займався розпустою, я байдикував, з’їдаючи хліб інших. Господи, чому Ти створив нас такими, навіщо пускаєш нас на такий шлях? Хіба ми не Твої діти? Хіба не Твій Син помер за нас? Невже немає святих і янголів, щоб керувати нами? Чи все це красиві сказочки, що їх розповідають дітям і з яких сміються самі священики? Я зневірився в Тобі, Отче, Ти створив світ недобрим і погано підтримуєш порядок у ньому. Я бачив будинки і провулки, повні трупів, я бачив, як багаті зачинялися у своїх будинках або втікали, а бідні залишали своїх братів непохованими, як вони підозрювали один одного і вбивали євреїв, неначе худобу. Я бачив, як страждає і гине багато невинних, а безліч злих благоденствує. Невже Ти зовсім забув і залишив нас, чи Твоє творіння Тобі зовсім остогидло і Ти хочеш, щоб ми всі загинули?
Зітхаючи, він вийшов через високий портал і подивився на мовчазні кам’яні постаті, на янголів і святих, худих і високих, що стояли у своїх шатах з нерухомими складками, застиглі, недосяжні, надлюдські та все ж створені людськими руками і духом. Суворо і байдуже стояли вони там, високо, у своєму тісному просторі, недоступні для жодних прохань і питань, і все-таки залишалися безмежною втіхою, торжеством перемоги над смертю і розпачем, стоячи ось так у своїй гідності та красі й переживаючи одне покоління людей за іншим. Якби ж то тут стояли також бідна красуня-єврейка Ребека, і бідна, згоріла разом з хатиною Лена, і чарівна Лідія, і майстер Ніклаус! Але вони колись стоятимуть тут, він поставить їх, і їхні образи, що означають для нього зараз любов і страждання, страх і пристрасть, постануть перед тими, хто житиме пізніше, без імен та історій, тихі, мовчазні символи людського життя.
Розділ п’ятнадцятий
Нарешті мета була досягнута, і Ґольдмунд зайшов до жаданого міста через ті ж ворота, через які проходив колись, так багато років тому, вперше, у пошуках свого майстра. Деякі чутки з єпископського міста долетіли до нього ще по дорозі сюди; він знав, що й тут була чума, а може, ще й досі є, йому розповіли про заворушення і народні повстання, і що для наведення порядку прибув кайзерівський намісник, щоб прийняти необхідні закони і захистити майно та життя громадян. Тому що єпископ залишив місто відразу після спалаху епідемії і оселився далеко за його межами в одному зі своїх замків. Та мандрівник мало переймався всіма цими новинами. Аби тільки збереглося місто і майстерня, де він хотів працювати! Все інше було для нього неважливе. Коли він прибув, чума стихла, всі чекали на повернення єпископа, раділи від’їздові намісника і поверненню до звичного спокійного життя.
Коли Ґольдмунд знову побачив місто, крізь його серце прокотилася досі незнана хвиля радості від повернення і почуття батьківщини, і йому довелося зробити незвично суворе обличчя, щоб опанувати себе. О, все було на місці: брама, красиві фонтани, стара незграбна дзвіниця собору і струнка нова – Маріїнської церкви, чистий дзвін Святого Лоренца, велика осяйна Ринкова площа! Як же добре, що все це дочекалося його! Хіба ж не наснилося йому якось у дорозі, ніби він приходить сюди, а тут усе чуже і змінене, частково знищене і в руїнах, частково невпізнаване через нові будівлі й дивні невтішні вивіски? До очей йому підступили сльози, коли він, крокуючи провулками, впізнавав будинок за будинком. Зрештою, осілим все-таки можна було позаздрити, їх красивим надійним домівкам, їхньому умиротвореному обивательському життю, їхньому спокійному міцному почуттю батьківщини, власної домівки з кімнатами і майстернею, у колі дружини і дітей, челяді й сусідів.
Було далеко за полудень, і з сонячного боку провулка будинки, вивіски господарів і ремісничих цехів, різьблені двері й горщики з квітами стояли освітлені теплими променями, нічого не нагадувало про те, що в цьому місті теж лютувала смерть і панував божевільний страх. Прохолодна світло-зелена і світло-блакитна чиста річка струменіла під дзвінкими склепіннями мосту; Ґольдмунд посидів трохи на підмурку набережної, внизу крізь зелений кришталь так само ширяли темні, схожі на тіні риби або стояли нерухомо, повернувши голови проти течії, так само з мороку глибин тут і там зблискувало слабке золотисте світло, що так багато обіцяло і так збуджувало уяву. Таке було й в інших водоймах, були й інші красиві мости і міста, але йому здавалося, що він дуже давно не бачив і не відчував нічого подібного.
Двоє молодих помічників м’ясника гнали, сміючись, теля, вони обмінювалися поглядами і жартами зі служницею, яка знімала білизну на критій галереї над ними. Як швидко все минає! Ще недавно тут горіли протичумні багаття і правили огидні шпитальні прислужники, а зараз життя знову тривало, люди сміялися і жартували; та й у нього самого на душі було так само, він сидів тут у захваті від зустрічі і відчував вдячність і навіть співчував осілим, наче й не було ні горя, ні смерті, ні Лени, ні єврейської принцеси. Посміхаючись, він встав і пішов далі, і щойно, наближаючись до провулка майстра Ніклауса і знову йдучи дорогою, якою давно, кілька років поспіль, кожного дня ходив на роботу, він відчув у своєму серці хвилювання і неспокій. Він пішов швидше, бажаючи ще сьогодні поговорити з майстром і почути відповідь, зволікати було нікуди, йому було б нестерпно чекати до завтра. Невже майстер усе ще сердиться на нього? Це було так давно, тепер це не
