Нарцис і Ґольдмунд - Герман Гессе
Вийшла та сама служниця, яка приймала його колись за перших відвідин цього дому. Вона не стала страшнішою, а старішою й насупленішою, і Ґольдмунда вона не впізнала. З острахом у голосі запитав він майстра. Вона подивилася на нього тупо і недовірливо:
– Майстер? Тут немає ніякого майстра. Ідіть далі, чоловіче, сюди нікого не пускають.
Вона хотіла виштовхати його з воріт, але він, взявши її за руку, крикнув:
– Марґріт, та скажи ж ти, заради Бога! Я – Ґольдмунд, хіба ж ти не знаєш мене? Мені треба до майстра Ніклауса.
В далекозорих напівзгаслих очах не з’явилося жодного проблиску радості.
– Тут більше немає майстра Ніклауса, – сказала вона заперечливо. – Він помер. Давайте-но йдіть собі далі, я не можу тут стояти й базікати.
Ґольдмунд, відчуваючи, як все в ньому опустилося, відтіснив стару, яка з криком побігла за ним, і подався через темний прохід до майстерні. Вона була зачинена. Супроводжуваний наріканнями і лайкою старої, він піднявся сходами нагору, побачив у сутінках знайомого приміщення фігури, зібрані Ніклаусом. Гучним голосом він покликав панну Лізбет.
Двері кімнати відчинилися, і з’явилася Лізбет, і коли він лише з другого погляду впізнав її, серце у нього стислося. Якщо все в цьому будинку з того моменту, як він знайшов ворота замкненими, здавалося примарним і зачарованим, як у моторошному сні, то зараз, при погляді на Лізбет, він здригнувся від жаху. Красива горда Лізбет стала боязкою, згорбленою старою дівою з жовтим хворобливим обличчям, у чорній сукні без прикрас, з невпевненим поглядом і полохливою манерою триматися.
– Вибачте, – сказав він, – Марґріт не хотіла мене впускати. Ви не впізнаєте мене? Я ж Ґольдмунд. Але скажіть мені, це правда, що ваш батько помер?
З її погляду він зрозумів, що тепер вона його впізнала, і відразу ж побачив, що тут про нього лишилася недобра згадка.
– Отже, ви – Ґольдмунд? – сказала вона, і в цьому голосі йому почулося щось від її колишньої зверхності. – Ви даремно турбувалися. Мій батько помер.
– А майстерня? – вирвалося у нього.
– Майстерня? Зачинена. Якщо ви шукаєте роботу, вам треба йти куди-інде.
Він спробував опанувати себе.
– Панно Лізбет, – сказав він привітно, – я не шукаю роботи, я хотів лише привітатися з майстром і з вами. Мені дуже прикро таке почути! Я бачу, вам було нелегко. Якщо вдячний учень вашого батька може вам чимось допомогти, скажіть, це було б радістю для мене. О, панно Лізбет, у мене серце крається від того, що я застав вас у такій глибокій печалі.
Вона відійшла назад до дверей кімнати.
– Дякую, – неквапно сказала вона. – Йому ви вже нічим не допоможете, так само як і мені. Марґріт проведе вас.
Недобре звучав її голос, напівсердито-напівбоязко. Він відчув: якби їй вистачило мужності, вона виставила б його з прокляттями.
Ось він уже внизу, ось уже стара зачинила за ним ворота і закрила засуви. Він ще чув удари обох засувів, це прозвучало для нього, як забивання віка домовини. Повільно повернувшись на набережну, він знову сів на старе місце над річкою. Сонце зайшло, від води тягнуло холодом, холодним був камінь, на якому він сидів. Прибережний провулок затих, біля мостових опор шуміла течія, глибина темніла, золоті відблиски більше не мерехтіли на ній. От якби мені зараз впасти і зникнути в річці, подумав він. Світ знову був сповнений смерті. Минула година, і сутінки перейшли в ніч. Нарешті він зміг заплакати. Він сидів і плакав, на руки й коліна йому падали теплі краплі. Він оплакував померлого майстра, втрачену красу Лізбет, оплакував Лену, Роберта, єврейську дівчину, свою зів’ялу змарновану молодість.
Вже пізно він опинився в одному шинку, де колись часто пиячив з товаришами. Господиня упізнала його, він попросив шматок хліба, вона дала йому люб’язно ще й келих вина. Але ні хліб, ні вино йому не пішло. На лаві в шинку він заночував. Господиня вранці розбудила його, він подякував і пішов, доїдаючи по дорозі шматок хліба.
Він пішов до рибного базару, там знаходився будинок, в якому він колись винаймав кімнату. Біля фонтану кілька рибачок пропонували свій живий товар, він задивився на красиву блискучу рибу в діжках. Раніше він бачив це не раз, йому знову згадалося, що часто він відчував жалість до риб і злість до жінок і покупців. Колись він теж протинявся тут цілий ранок, милувався рибами і співчував їм, і журився, з тих пір минуло багато часу і спливло чимало води. Він був дуже сумний, це він пам’ятав добре, але що було причиною того суму, він уже не знав. Ось воно як: і печаль пройшла, і біль, і відчай, так само як і радощі, вони минули, зблякли, втратили свою глибину і цінність, і нарешті настав час, коли вже й не згадати, що ж то було, що завдавало колись такого болю. І страждання теж відцвітали і в’янули. Чи й теперішній біль коли-небудь зів’яне і втратить своє значення, його відчай від того, що майстер помер, гніваючись на нього, і що не було майстерні, щоб насолодитися щастям творчості і скинути з душі тягар образів? Так, без сумніву, і цей біль, і ця гірка скрута постаріє і вичерпається, і про нього він теж забуде. Ні в чому немає сталості, навіть у горі.
Втупившись у риб і поринувши в ці роздуми, він почув тихий голос, що привітно назвав його на ім’я.
– Ґольдмунде, – покликав його хтось несміливо, і коли він підвів голову, перед ним стояла тендітна і трохи хвороблива молода дівчина, але з красивими темними очима, яка і обізвалася до нього. Він її не знав.
– Ґольдмунде! Це ж ти? – промовив боязкий голос. – Як довго ти вже в місті? Ти мене не впізнаєш? Я – Марі.
Але він не впізнавав її.
Їй довелося розповісти, що вона донька його колишніх господарів і колись рано-вранці, коли він вирушав у путь, вона приготувала йому в кухні молоко. Вона почервоніла, розповідаючи це. Так, це була Марі, бідне дитя з хворим кульшовим суглобом, яке
