Нарцис і Ґольдмунд - Герман Гессе
Ще ніколи в житті Ґольдмунд так не стежив за світанком, не вичікував його з таким нетерпінням і так не боявся, як у цю годину. Тремтячи від напруги й рішучості, видивлявся він очима мисливця, як повільно, повільно світлішала під дверима слабенька сіра смужка. Він повернувся назад до столу, сів на табурет і спробував так покласти руки між колін, щоб не відразу можна було помітити відсутність мотузки. Відколи його руки були вільні, він більше не вірив у смерть. Він вирішив пробитися, навіть якщо при цьому весь світ розлетиться на шматки. Він вирішив жити за будь-яку ціну. Його ніздрі тремтіли від спраги до свободи й життя. Та й хто зна, може, хтось прийде йому на допомогу? Аґнес – жінка і великого впливу не має, як, мабуть, і мужності; напевно, вона кинула його напризволяще. Але вона любить його, можливо, вона все-таки щось придумає. Може, там десь крутиться покоївка Берта, а ще ж є конюх, якому вона довіряє. А якщо ніхто не з’явиться і не подасть йому знак, що ж, тоді він реалізує свій план. Якщо ж він не вдасться, то він уб’є табуретом охоронців, двох, трьох чи скільки їх там прийде. Принаймні одну перевагу він має точно: його очі звикли до темряви, тепер у сутінках він розпізнавав усі форми і розміри, тоді як інші будуть тут спочатку зовсім сліпими.
Як у лихоманці, сидів він за столом, ретельно обдумуючи, що сказати священикові, щоб здобути його прихильність, бо з цього треба буде почати. Одночасно він жадібно стежив за поступовим зростанням світла в щілині. Він зараз палко, ледь стримуючись, чекав миті, якої кілька годин тому так боявся; він недовго зможе терпіти це неймовірне напруження. Поступово слабшатиме також його сила, увага, рішучість і обережність. Охоронець зі священиком мають прийти скоріше, доки ця напружена готовність, ця рішуча воля до порятунку ще у розквіті.
Нарешті світ зовні прокинувся, нарешті ворог наблизився. На бруківці двору почулися кроки, в замкову щілину вставили і повернули ключа, кожен з цих звуків лунав після тривалої мертвої тиші, як грім. І ось важкі двері повільно прочинилися і рипнули на завісах. Увійшов священик, без супроводу, без охорони. Він прийшов один, несучи канделябр з двома свічками. Знову все було інакше, ніж уявляв собі полонений. І як дивно й зворушливо: священик, який увійшов, за яким невидимі руки зачинили двері, був одягнений в орденську мантію монастиря Маріяброн, таку знайому, рідну, яку колись носили настоятель Даніель, отець Анзельм, отець Мартін! Побачивши це, він відчув дивний поштовх у серці, йому довелося відвести очі. Це монастирське вбрання може обіцяти щось хороше, мабуть, це добрий знак. А може, й не буде іншого виходу, крім убивства. Він зціпив зуби. Йому буде дуже непросто вбити цього брата по ордену.
Розділ сімнадцятий
– Слава Ісусу Христу, – сказав священик і поставив свічника на стіл. Ґольдмунд промимрив у відповідь щось невиразне, втупившись перед собою. Священик мовчав. Він стояв в очікуванні і мовчав, доки Ґольдмунд не занепокоївся і не підвів допитливого погляду на чоловіка, який стояв перед ним. Цей чоловік, збентежений, як він зараз бачив, мав не просто традиційне вбрання Маріяброну, на ньому були ознаки абатського сану.
І ось він глянув цьому абатові в обличчя. Це було худе обличчя, з твердими і чіткими рисами, з дуже тонкими губами. Це було обличчя, яке він знав. Як заворожений, дивився Ґольдмунд на це обличчя, сповнене, здавалося, тільки духу і волі. Невпевненою рукою він узяв свічник, підніс до обличчя незнайомця, щоб розгледіти його очі. Він побачив їх, і свічник затремтів у його руці, коли він ставив його назад.
– Нарцис, – прошепотів він ледь чутно. Все навколо нього ніби захиталося.
– Так, Ґольдмунде, колись я був Нарцисом, але вже давно змінив це ім’я, ти, мабуть, забув. Після постригу мене звати Йоаном.
Ґольдмунд був вражений до глибини душі. Раптом увесь світ змінився, і несподіваний спад його нелюдського напруження міг задушити його, він тремтів і відчував, що від запаморочення його голова нагадує порожній міхур, шлунок зсудомило. Очі запекло так, наче накочувалося ридання. Розплакатися і впасти в сльозах, зомлівши, – ось чого прагнуло в цю мить усе його єство.
Та з глибини юнацьких спогадів, викликаних появою Нарциса, в ньому здійнялося застереження: колись хлопчиком, перед цим прекрасним суворим обличчям, перед цими темними премудрими очима він розплакався і дав волю почуттям. Він не міг вчинити так ще раз. Ось він знову з’явився, цей Нарцис, неначе привид, у найхимернішу мить його життя, можливо, щоб його врятувати, – а він знову розридається і знепритомніє перед ним? Ні, ні, ні. Він тримався. Він приборкав своє серце, пересилив шлунок, упорався з млістю. Йому не можна зараз видаватися слабким. Неприродно стриманим голосом йому вдалося сказати:
– Ти повинен дозволити мені називати тебе, як і раніше, Нарцисом.
– Називай мене так, любий. А ти не хочеш подати мені руку?
Ґольдмунд знову зосередився. З хлоп’ячою впертістю і дещо іронічним тоном, зовсім як колись у шкільні роки, він спромігся на відповідь.
– Вибач, Нарцисе, – сказав він сухо і трохи байдуже. – Я бачу, ти став абатом. А я досі ще в мандрах. І крім того, наша розмова, якою б бажаною для мене вона не була, не може, на жаль, тривати довго. Адже, бачиш, Нарцисе, я засуджений до шибениці, і через годину або й раніше мене, мабуть, повісять. Я кажу це тобі тільки для того, щоб пояснити ситуацію.
Обличчя Нарциса залишалося незворушним. Певна хлоп’яча бравада в поведінці друга потішила й одночасно розчулила його. Але гордість, що ховалася за цим і не дозволила Ґольдмундові кинутися в сльозах йому на груди, він зрозумів і в глибині душі схвалив. Достеменно, він теж інакше уявляв собі їхню зустріч, але він щиро радів цій маленькій комедії. Нічим іншим Ґольдмунд не зміг би скоріше знову завоювати його серце.
– Ну що ж, – сказав він, теж вдаючи байдужого. – Втім, щодо шибениці я можу тебе заспокоїти. Ти помилуваний. Мені доручили тобі це повідомити і взяти тебе з собою. Тому що тут, у місті, тобі залишатися не дозволено. Отже ми матимемо вдосталь часу розповісти один одному про все. Але як все-таки з тим, щоб подати мені руку?
Вони подали один одному руки,
