Нарцис і Ґольдмунд - Герман Гессе

Ніжно пригорнувши Аґнес до себе, він гладив її, тримав її руку, тихо нашіптував пестощі, цілував повіки. Він був розчулений і захоплений тим, що вона так боялася і хвилювалася за нього. З вдячністю приймала вона його пестощі, майже смиренно, сповнена любові, горнулася до нього, але веселою так і не стала.

І раптом вона сильно здригнулася, було чути, як поблизу грюкнули двері і до кімнати стали наближатися швидкі кроки.

– О боже, це він! – скрикнула вона в розпачі. – Це граф. Швидко, через вбиральню ти можеш втекти. Швидко! Не видавай мене!

Вона вже штовхнула його до вбиральні, він стояв там один, обережно навпомацки орієнтуючись у темряві. За стіною він чув, як граф голосно розмовляє з Аґнес. Між одягом він пробрався до дверей, безшумно ступаючи крок за кроком. Він був уже біля дверей, що виходили в коридор, і намагався тихо їх відчинити. І тільки в цю мить, зрозумівши, що двері замкнені, він теж злякався, і його серце почало шалено і болісно битися. Це могло бути нещасною випадковістю, що хтось замкнув двері, доки він був тут. Але він у це не вірив. Він потрапив у пастку, він пропав; очевидно, хтось побачив, як він сюди заходив. Це буде коштувати йому життя. Тремтячи, він стояв у темряві і нараз згадав слова Аґнес на прощання: «Не видавай мене!» Ні, він її не видасть. Серце його калатало, але рішення зробило його непохитним, він завзято стиснув зуби.

Все це тривало кілька хвилин. Ось двері відчинилися з іншого боку, і з кімнати Аґнес увійшов граф зі світильником у лівій руці та оголеним мечем у правій. В ту ж мить Ґольдмунд різкими рухами вхопив кілька суконь і пальт, що висіли навколо нього і перекинув їх поверх руки. Нехай подумають, що він злодій, можливо, це хоч якийсь вихід.

Граф відразу ж побачив його. Повільно підійшов.

– Хто ти? Що робиш тут? Відповідай, або вдарю.

– Вибачте, – прошепотів Ґольдмунд, – я бідна людина, а ви такі багаті! Я все поверну, все, що взяв, пане, дивіться!

І він поклав речі на підлогу.

– Так, значить, ти крав? Нерозумно заради старого пальта ризикувати життям. Ти мешканець міста?

– Ні, пане, я безхатько. Я бідна людина, змилуйтесь наді мною.

– Припини! Мені дуже хотілося б знати, чи ти, бува, не набрався нахабства і не збирався напасти на вельможну пані. Але оскільки тебе все одно повісять, ми не будемо це розслідувати. Досить пограбування.

Він грізно постукав у зачинені двері і крикнув:

– Ви там? Відчиняйте!

Двері відчинилися, троє слуг стояли з оголеними мечами.

– Добряче зв’яжіть його! – крикнув граф голосом, повним презирства і пихи. – Це бродяга, який намагався тут красти. Замкніть його, а завтра вранці повісьте негідника.

Ґольдмундові зв’язали руки, він не опирався. Його повели довгим коридором, сходами вниз, через внутрішній двір, попереду слуга ніс факел. Перед круглим, оббитим залізом входом у підвал вони зупинилися; виявилося, що не було ключа; після суперечок і лайки один з наймитів узяв факел, слуга побіг назад, по ключа. Так стояли вони, троє озброєних і один зв’язаний, і чекали біля входу. Той, що був з факелом, з цікавістю посвітив полоненому в обличчя. У цей час повз них проходили двоє зі священиків, яких так багато гостювало в замку. Вони саме йшли з каплиці й зупинилися перед групою, уважно розглядаючи нічну сцену, як троє слуг і один зв’язаний чоловік стоять і чогось очікують. Ґольдмунд не помічав ані священиків, ані своїх охоронців. Він не міг нічого бачити, бо вогонь, який піднесли близько до його обличчя, засліплював йому очі. А за світлом у темряві, сповненій жаху, йому бачилося тільки щось аморфне, велике, примарне: безодня, кінець, смерть. Він стояв із застиглим поглядом, нічого не бачачи і не чуючи. Один зі священиків перешіптувався зі слугами з приводу того, що сталося. Коли він почув, що цей чоловік злодій і має померти, він запитав, чи був у нього духівник.

– Ні, – відповіли йому, – він щойно попався на гарячому.

– Тоді я прийду до нього вранці, – сказав священик, – перед ранковою месою, зі святим причастям, і вислухаю його. Ви відповідальні за те, щоб до цього його не вивели. З паном графом я домовлюся ще сьогодні. Хоч цей чоловік і злодій, він усе-таки має право кожного християнина на сповідника і причастя.

Слуги не посміли заперечувати. Вони знали священика, він належав до делегації, і вони не раз бачили його у графа за столом. Та чому б і не висповідатися бідному халамидникові? Священики пішли. Ґольдмунд стояв, потупивши погляд. Нарешті повернувся слуга з ключем і відімкнув двері. Бранця завели в склепінчастий підвал, спотикаючись, він спустився кількома сходинками вниз. Тут стояли дві триногі табуретки й стіл, це було приміщення перед пивницею. Підсунувши табуретку до столу, йому наказали сісти.

– Рано-вранці прийде священик, ти зможеш посповідатися, – сказав один зі слуг. Потому вони пішли, ретельно зачинивши важкі двері.

– Залиш мені тут світло, приятелю, – попросив Ґольдмунд.

– Ні, братику, цим ти можеш наробити біди. Обійдешся. Не роби дурниць і змирися. Та й скільки там те світло погорить? Через годину все одно згасне. Добраніч.

Тепер він був у темряві сам, сидів на стільчику, поклавши голову на стіл. Погано було так сидіти, і перев’язані руки боліли, проте ці відчуття тільки пізніше дійшли до його свідомості. Спочатку він просто сидів, поклавши голову на стіл, як на плаху, йому хотілося тілом і душею зробити те, що було у нього на серці: підкоритися неминучому, змиритися зі смертю.

Він просидів так цілу вічність, гірко схилившись і намагаючись прийняти покарання, увібрати його в себе, усвідомити і задовольнитися ним. Зараз був вечір, починалася ніч, а кінець цієї ночі принесе з собою і його кінець. Він намагався це зрозуміти. Завтра він уже не житиме. Він висітиме, він стане предметом, на який сідатимуть птахи і дзьобатимуть його, він стане тим, чим став майстер Ніклаус, чим стала Лена в згорілій хаті й всі ті, кого він бачив у вимерлих будинках і на переповнених трупами возах. Було нелегко це усвідомити й з цим змиритися. Саме усвідомити це було неможливо. Занадто багато було всього, з чим він іще не розлучився, з чим іще не попрощався. Ця ніч була дана йому для того, щоб це зробити.

Йому потрібно було попрощатися з прекрасною Аґнес, ніколи більше не побачить він її величавої постави, її світлого