Нарцис і Ґольдмунд - Герман Гессе
Два дні тривало переслідування. Аґнес виходила із замку, а незнайомий блондин уже стояв біля воріт і захоплено дивився їй у вічі. Аґнес об’їжджала укріплення, а з вільшаника виходив незнайомець. Аґнес була у ювеліра, а виходячи з майстерні, знову зустрічала незнайомця. Вона подивилася на нього владним поглядом, при цьому її ніздрі затремтіли. Наступного ранку, заставши його при виїзді знову напоготові, вона посміхнулася йому, кидаючи виклик. Графа, намісника, він теж побачив; це був показний і відважний чоловік, він був серйозним суперником; але він мав уже сиве волосся й заклопотане обличчя, Ґольдмунд у порівнянні з ним відчув свою перевагу.
Ці два дні зробили його щасливим, він сяяв від віднайденої молодості. Чудово було постати перед цією жінкою, запропонувавши їй помірятися силами. Чудово було втратити свободу заради такої красуні. Чудово і надзвичайно захоплююче було поставити своє життя на цю єдину карту.
Вранці третього дня Аґнес виїхала верхи з воріт замку в супроводі кінного слуги. Її очі відразу почали шукати переслідувача, войовниче і дещо неспокійно. Правильно, він був уже тут. Вона відправила слугу з дорученням, залишившись сама, повільно поїхала вперед, повільно виїхала до нижньої брами і далі через міст. Тільки раз вона озирнулася. Побачила, що незнайомець іде слідом за нею. На дорозі до паломницької церкви Святого Віта, де в цей час було зовсім порожньо, вона почекала його. Їй довелося чекати півгодини, незнайомець ішов поволі, він не хотів захекатися. Свіжий і усміхнений, нарешті він наблизився, тримаючи в роті гілочку яскраво-червоної шипшини. Вона зіскочила з коня і прив’язала його, притулившись до оповитої плющем крутої опірної стіни, вона стояла, дивлячись на переслідувача. Опинившись з нею віч-на-віч, він зупинився і зняв шапку.
– Чому ти переслідуєш мене? – запитала вона. – Чого тобі від мене треба?
– О, – відповів він, – мені набагато більше хотілося б щось тобі подарувати, ніж брати у тебе. Я хотів би запропонувати тобі в подарунок себе, прекрасна жінко, а ти роби потім зі мною, що захочеш.
– Гаразд, я подивлюся, що з тобою можна зробити. Але якщо ти сподівався, що тобі вдасться тут, у безпеці, зірвати квіточку, то ти помилився. Я можу кохати тільки чоловіків, які в разі необхідності ризикують заради цього життям.
– Я до твоїх послуг.
Повільно вона зняла зі своєї шиї тонкий золотий ланцюжок і простягнула йому.
– Як же тебе звати?
– Ґольдмунд.
– Гаразд, Ґольдмунде, я перевірю, наскільки золоті твої уста.[1] Слухай мене уважно: надвечір ти покажеш у замку цей ланцюжок і скажеш, що знайшов його. Ти не повинен його нікому віддавати, я хочу сама отримати його від тебе. Ти прийдеш так, як є, нехай подумають, що ти жебрак. Якщо хтось із слуг накричить на тебе, зберігай спокій. Май на увазі, що в замку я маю тільки двох надійних людей: це конюх Макс і моя покоївка Берта. Когось з них ти мусиш знайти, щоб вони провели тебе до мене. Зі всіма іншими в замку, включно з графом, поводься обережно, вони вороги. Я тебе попередила. Це може коштувати тобі життя.
Вона подала йому руку, з посмішкою він узяв її і ніжно поцілував, легенько потершись об неї щокою. Потім сховав ланцюжок у себе і пішов геть, спускаючись з пагорба, назустріч річці і містові.
Виноградники були вже голі, з дерев, одне за одним, падало жовте листя. Ґольдмунд, посміхаючись, похитав головою, коли, поглянувши вниз на місто, воно видалося йому таким привітним і милим. Лише кілька днів тому він був такий сумний, сумуючи навіть через те, що горе і страждання теж минущі. І ось вони дійсно вже минули, опали, як золоте листя з гілки. Йому здавалося, що ніколи ще любов не світила для нього так, як від цієї жінки, висока світла постать і радісна повнота життя якої нагадали йому образ його матері, який він ще тоді, хлопчиком у Маріяброні, носив у серці. Ще позавчора він навіть уявити собі не міг, що світ знову так радісно засміється йому в очі, що він ще раз відчує, як потік життя, радості, молодості так повно і напористо струменить у його жилах. Яке щастя, що він ще живий, що за всі ці жахливі місяці смерть пощадила його!
Ввечері він опинився в замку. У дворі кипіло життя, розсідлували коней, прибували посильні, через внутрішні ворота і сходи слуги привели невелику групу священиків і духовних сановників. Ґольдмунд хотів пройти слідом за ними, але вартовий зупинив його. Він дістав золотий ланцюжок і сказав, що йому наказано нікому його не віддавати, окрім як самій вельможній пані або її покоївці. Йому дали в супровід слугу, він довго чекав у коридорах. Нарешті з’явилася мила моторна жінка, проходячи повз нього, вона тихо запитала: «Ви Ґольдмунд?» – і дала знак іти за нею. Безшумно зникла за дверима, з’явилася через деякий час знову і кивнула йому зайти.
Він увійшов до невеликої кімнати, де сильно пахло хутром і солодкими парфумами і висіло безліч суконь і пальт, жіночі капелюхи були нап’ялені на дерев’яні кілки, різноманітне взуття стояло у відкритій скрині. Тут він стояв і чекав добрих півгодини, вдихав аромат надушених суконь, проводив рукою по хутрі, з цікавістю посміхаючись зі всього цього чарівного краму, що висів навколо. Нарешті внутрішні двері відчинилися, і увійшла не покоївка, а сама Аґнес, у світло-блакитній сукні з білою хутряною облямівкою навколо шиї. Повільно наближалася вона до візитера, крок за кроком, стурбовано дивилися на нього прохолодні блакитні очі.
– Тобі довелося чекати, – сказала вона тихо. – Я думаю, тепер ми в безпеці. У графа представники духовенства, він вечеряє з ними і, мабуть, матиме ще довгі перемовини, засідання зі священиками завжди тривають довго. У нас з тобою є ціла година. Ласкаво прошу, Ґольдмунде.
Вона нахилилася йому назустріч, її спраглі губи наблизилися до його, мовчки привітали вони одне одного першим поцілунком. Повільно його рука оповила її шию. Вона провела його через двері до своєї спальні,
