Кімната - Емма Донохью

Норін чекає нас біля акваріума з рибками.

Ма дозволяє мені п’ять разів покрутитись у дверях. Нарешті ми надворі.

Тут так яскраво, що я трохи не скрикую. Помалу мої окуляри темнішають, і я нічого не бачу. У моєму запаленому носі повітря пахне якось дивно. І шия в мене напружена.

— Уяви собі, що ти бачиш це все в телевізорі, — шепоче мені на вухо Норін.

— Та?

— Ну, принаймні спробуй, — каже вона і говорить голосом диктора: — Ми бачимо хлопчика на ім’я Джек, що вийшов погуляти зі своєю Ма і подругою Норін.

Я дивлюся на неї.

— А що це на Джековому обличчі? — питає Норін.

— Круті червоні окуляри.

— Гляньте, цього теплого квітневого дня вони перетинають автостоянку.

На стоянці чотири машини — червона, зелена, чорна й бурувато-золотиста. Цей колір зветься «палена гієна», є навіть така пастель. Машини всередині схожі на маленькі будиночки з сидіннями. Над дзеркалом у червоній машині висить ведмежа. Я гладжу ніс цієї машини. Він гладенький і холодний, як кубик льоду.

— Обережно, — застерігає Ма, — може спрацювати сигналізація.

Я цього не знав і якнайшвидше складаю руки на грудях.

— Ходімо погуляймо по травичці, — каже Ма й тягне мене за собою.

Мої черевики мнуть зелене остюччя. Я нахиляюся і гладжу його. Воно зовсім не ріже мені пальців. Палець, що його хотів був з’їсти Раджа, вже майже загоївся. Я розглядаю траву і бачу там гілку, і бурий листок, і ще щось жовте.

Враз долинає якийсь рев. Я зводжу очі до неба. Воно таке велике, що мало не валить мене з ніг.

— Ма, дивись, іще один літак!

— Інверсійний слід, — каже вона, показуючи вгору. — Нарешті я згадала, як це зветься.

Я ненароком наступаю на квітку; тут їх сотні, а не один букет, що його надіслали нам божевільні люди. Квіти ростуть просто з землі, як волосся на голові.

— Нарциси, — мовить Ма, показуючи на квіти, — магнолії, тюльпани, бузок. А це що, яблуні цвітуть?

Вона нюхає все, що називає, і тикає мене носом у квіти з сильним солодким запахом — від нього аж паморочиться в голові. Ма зриває гілку бузку і простягає мені.

Поруч з деревами лежать якісь велетні. Вони ніби покриті шкірою, але коли ми гладимо їх, то відчуваємо долонями горбки. Я знаходжу трикутний предмет завбільшки з мій ніс, і Норін каже, що то камінь.

— Йому мільйони років, — пояснює Ма.

Як вона це знає? Я перевертаю камінь, але на ньому немає ніякого ярлика.

— Ой, глянь. — Ма сідає навпочіпки.

У траві щось повзе. Це мураха.

— Не треба! — кричу я і затуляю її руками, як панцером.

— Що це з ним? — питає Норін.

— Будь ласка, будь ласка-ласочка, — кажу я Ма, — не дави її.

— Не бійся, — відповідає вона, — я й не збиралася її давити.

— Пообіцяй.

— Обіцяю.

Та коли я забираю руки, мурахи вже немає, і я плачу.

Раптом Норін знаходить ще одну, і ще. Дві мурахи тягнуть щось, у десять разів більше від них обох.

З неба, кружляючи, спускається якийсь предмет і приземляється поряд зі мною. Я відскакую.

— Ой, та це ж кленова летючка, — каже Ма.

— Що?

— Це кленове насіннячко з крильцями, що допомагають йому летіти якнайдалі.

Воно таке тонке, що я бачу його наскрізь: маленькі сухі жилки, а посередині — бура гулька та крихітна дірочка. Ма кидає летючку в повітря, а вона знову падає на землю.

Я показую їй іншу летючку, проте з нею щось не так.

— Вона має тільки одне крильце, а друге десь загубилося.

Я підкидаю її високо вгору, але вона все одно падає вниз, і я кладу її в свою кишеню.

Однак найкрутіша річ — гучне дзижчання. Це від гелікоптера. Він значно ближчий до мене, ніж літак...

— Мерщій усередину! — кричить Норін.

Ма хапає мене за руку й смикає.

— Стривай... — озиваюсь я, але мені забиває дух.

Вони обидві тягнуть мене за собою. З носа тече, як перше.

Коли ми проскакуємо крізь обертові двері, голова мені туманіє. У тому гелікоптері було повнісінько папараці, що намагалися сфотографувати нас із Ма.

Після денного сну моя застуда не минула. Я граюся своїми скарбами: каменем, пошкодженою кленовою летючкою та зів’ялим бузком. Бабця приводить нових відвідувачів, але сама чекає зовні, щоб у нашій палаті було не так тісно. Нових людей двоє. Це мій Дядечко Павло з підстриженим до вух прямим волоссям і Діна — моя Тітонька в прямокутних окулярах і з мільйоном чорних зміястих кісок на голові.

— Ми маємо маленьку дівчинку на ім’я Бронвін, яка буде безмежно рада познайомитися з тобою, — каже мені Тітонька. — Вона й не знала, що в неї є брат у перших. Зрештою, про твоє існування й ми дізналися лише два дні тому, коли зателефонувала твоя бабуся і розповіла новини.

— Ми хотіли відразу ж примчати сюди, та лікарі сказали...

Павло замовкає й витирає кулаком очі.

— Все гаразд, милий, — мовить Діна й потирає йому ногу.

Дядечко Павло надзвичайно шумно прокашлюється і провадить:

— ...Я ніяк не можу оговтатися від удару.

Не бачу нікого, хто б міг його вдарити.

Ма обіймає його за плечі.

— Ці всі роки він думав, що його маленька сестричка померла, — каже вона мені.

— Бронвін? — тихо питаю я, проте Ма дочуває мої слова.

— Ні, я. Павло — мій брат, пам’ятаєш?

— Еге ж, знаю.

— Не можу висловити, як я... — Він знову замовкає і сякається.

У Дядечка це виходить куди гучніше, ніж у мене. Він сурмить, наче слон.

— А де ж Бронвін? — питає Ма.

— Ну, ми думали... — мовить Діна й дивиться на Павла.

Він каже:

— Ви з Джеком незабаром познайомитеся з нею. Ми залишили її в дитячому садочку.

— А що це таке? — питаю я.

— Це такий будинок, де батьки лишають своїх дітей, коли вони працюють, — пояснює Ма.

— Чому діти працюють?..

— Та ні, коли батьки працюють.

— Бронвін страх як кортить побачити тебе, — каже Діна.

— Вона вивчає знаки й хіп-хоп, — додає Павло.

Він хоче зробити