Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
— Ходімо, тату, пристанемо до хазяїв, — тихцем запропонував Софрон. — Ми ж таки поза чиншем і своїх дві десятини маємо… — Софрон завжди говорив тільки тихо та вкрадливо, така вже в нього вдача була, а до статечних господарів його захитувало здавна: мріяв Софрон про «настоящий» ґрунт.
— Постривай! — невдоволено відмахнувся Оксентій. — Роздивитись хочу, де люди. Сказано: попереду батька…
Софрон примовк. Батька він трохи побоювався: Софрон, взагалі, багато чого побоювався та остерігався.
Оксентій насупився, приміряючись та прикидаючи, а перед Софроном — наче милувався з гарного краєвиду перед ним.
Краєвид, і справді, був гарний–прегарний. Впрост поза лукою тихо спливав Здвиж — хоча й не широкий, але повноводий, і риби з нього вистачило б на цілу Бородянку, коли б граф Шембек не заборонив рибалити, бо спродав усю рибу в воді київському підрядчику по ресторанах. Понад Здвижем — неширокою смугою — стояли очерети: в них качок, лисок та куликів — гибель, хоч усю Бородянку годуй, — коли б граф Шембек дозволив комусь полювати. А по той бік Здвижу і по цей його бік, — луки неозорі, по весні суціль залиті водою, а влітку — трава, як шелюги, висока, густа та соковита: випасти можна б череди, табуни й отари не одної Бородянки, а й Дружні, Рудні, Голокрилля, ба й Бабинець, коли б та лука та не була панська, Шембекова. Граф Шембек, власне, його управитель Пилип Якович Савранський, пакував усе сіно пачками по два пуди і відправляв аж у Берлін, а тепер — на фронт, героям–кавалеристам для бойових коней. За лукою, понад залізницею, стояв бір. Бір також був Шембеків. Граф Шембек його рубав і засилав на шахти в Донбас, мало не за тисячу кілометрів. З пнів та коріння томив вугілля, гнав дьоготь, випалював поташ і скипидар. І теж кудись тарабанив — до Києва і далі, Дніпром.
Оксентій журно зітхнув і одвернувся.
А втім, позаду, за селом по обрію, знову стояв бір, і знову Шембеків. А між селом і лісом на роздоллі залягали поля: пшениця, жито, ячмінь, просо, гречка — і теж — Шембекові: людські ґрунти були далі у лісі й за лісом…
Жита на Шембекових полях вже половіли.
Оксентій відвернувся і рішуче попростував до гурту статечних дядьків. Софрон поспіхом поцибав слідом за ним.
Оксентій обрав для себе гурт статечних дядьків не тільки тому, що поза чиншем мав і свої дві десятини, а ще його гіпнотично вабив папір у руках в Григора Омеляненка. А що коли в тому папері якраз і записано відповідь на всі запитання, які не дають спокійно заснути? Крім того, Оксентій зметикував, що бричка, з якої старшина промовлятиме, спиниться саме на белебені, в центрі вигону, а Оксентій любив завжди стояти до діла ближче і все гарно бачити й чути.
Не дійшовши трьох кроків до гурту, Оксентій, як і годиться, скинув шапку, вклонився і привітався:
— Здоровенькі були! З неділею! Мир чесній кумпанії!
— Здоров був! Здоров, Оксентію! Здоровенькі, Опанасовичу! — відповіли по–різному, залежно від характеру знайомості, дядьки. А Григор Омеляненко навіть зрадів:
— О! — сказав він. — І Нечипорук! От вам і він! Я ж казав, люди, що Оксентій зразу тут буде. На! — Він простяг папір, який тримав у руці. — Вписуйся!
— А… що воно за папір? — насторожено поцікавився Оксентій, про всякий випадок відсторонюючись.
— Вписуйся, вписуйся! — хором обізвались дядьки. — Діло хороше, правильне, наше, мужицьке…
— Вписуйся! — Омеляненко подав огризок олівця. — Нашу «Селянську спілку» закладаємо. Зразу й делегата в Київ на віче оберемо. Омельку! — гукнув він до наймита, що тримався поблизу, сказати б — напохваті, коли б господареві виникла якась потреба. — Підставляй, Омельку, стола!
Дядьки догідливо зареготали. Омелько підбіг і зігнувся. Папір з руки Омеляненка ліг йому на плечі, як на пюпітр.
— Кха! — кахикнув про всякий випадок Оксентій. — А що ж то за спілка і що в тому папері прописано?
— Нічого не прописано, — заспокоїв Омеляненко. — Бач, самі людські розписи. Хто розпишеться, той і вписався, значить. Пишись. Отут. — Він вказав репаним нігтем. — Під номером сорок чотири. Сорок четвертим будеш. Просилися б іще сто, так все — чиншовики…
Оксентій знову кахикнув. На олівець він про всякий випадок ще не дивився.
— Таж я той… теж дві десятині від графа держу…
— То особ–стаття! — сказав Омеляненко. — Від пана кожний щось держить. Але ж і своєї в тебе аж дві десятині. Ге?
— Атож. Дві. Аж за лісом на пісках. Така невдобна…
— Пишись, пишись! Чого думаєш? — загукали дядьки. — Всі вже вписались, котрі господарі. За мужицьку правду…
Мужицької правди Оксентієві якраз і було треба. Він миттю поглянув довкола. Навкруги стояли: Самійло Воронець — на дванадцяти, Ларивон Дюдя — вісім, Юхим Лавриненко — сім, Казіміж Щенснолевич — шість, і менші… Господарі, нічого не скажеш. Писатись чи не писатись? Підпис, він же — документ! Підписуються на паспорті — у волості, на купчій — в нотаря, або на чиншовому зобов'язанні — в економії… Хто його зна… А раптом та поверне назад? Уряд же — тимчасовий… Коли б знаття…
— Подумаю, — сказав Оксентій, відвертаючи обличчя від аркуша і відхиляючи олівець. — Нехай потім… після сходки…
— Після сходки! — фаркнув Омеляненко. — Після сходки запис закриємо, бо ж делегата оберемо.
