Природа всіх речей - Елізабет Гілберт
Втім, довкола заміжжя її сестри завжди роїлося чимало запитань, починаючи від пекучої таємниці, через яку всі філадельфійські пліткарки багато років тому, коли Артур із Пруденс побралися, не могли спокійно спати: що сталося з посагом? Видаючи свою названу доньку заміж, Генрі Віттекер подарував їй щедру суму, але не було видно, щоб молодята витратити з неї хоча б пенні. Артур і Пруденс Діксон животіли як бідняки на його куцу університетську платню. Навіть не мали власної оселі. Та що там казати — вдома в них аж пробирало від холоду. Артур засуджував усякі розкоші, тому дім його був такий же холодний і блідий, як і його власна нудна й млява персона. Як голова сім'ї, він дотримувався засад стриманості, скромності, навчання й молитви, і Пруденс перейняла їх собі. З першого ж дня заміжжя Пруденс відмовилася від пишного вбрання й почала одягатися, мов квакерка: у шерсть, вовну й темні кольори, начіпляючи на голову незугарні капелюшки з козирком. На ній не було ніяких прикрас — ні брошки, ні годинника на ланцюжку, ні окрайчика мережива.
Построгішав не лише її гардероб. Харчувалася Пруденс так само скромно й невигадливо, як і вдягалася, — одним тільки кукурудзяним хлібом і патокою. Її ніколи не бачили з горнятком чаю чи лимонадом, не кажучи вже про келих вина. Коли в них народилися діти, Пруденс виховувала їх у тих же злиднях. Грушка, зірвана з поблизького дерева, була справжнім смаколиком для тих хлопчиків і дівчаток, яких навчили не заглядати на принадливіші делікатеси. Дітей Пруденс одягала так само, як і себе: в просте, акуратно залатане вбрання. Вона немов зумисно хотіла, щоб її діти виглядали голодранцями. А може, вони справді бідували, але ж на те не було причин.
— А де вона, в біса, поділа всі свої сукні? — бризкав слиною Генрі щоразу, коли Пруденс гостювала в Білому Акрі, вбрана в лахміття. — Вона що — напхала ними матраци?
Проте Алма бачила матраци Пруденс — вони були набиті соломою.
Філадельфійські нероби добряче поплескали язиками, мізкуючи, що Пруденс зі своїм чоловіком зробили з посагом Віттекера. Може, Артур Діксон грав на гроші і розтринькав усі статки на скачки й собачі бої? Може, він утримував другу сім’ю в іншому місті, й та жила в розкошах?
А може, голуб’ята закопали в землю скриню з казковими багатствами, а самі навмисно вдавали з себе злидарів? З часом таємницю розкрили: всі гроші пішли на боротьбу проти рабства. Невдовзі після весілля Пруденс нишком передала майже весь свій посаг на потреби Філадельфійського товариства борців проти рабства. Крім того, сім’я Діксон викуповувала на ті гроші рабів із неволі, по 1300 доларів за душу. Вони заплатили за те, щоб кількох невільників-утікачів перевезли до Канади, де їм гарантували безпеку. Оплатили друк незліченних памфлетів і трактатів. І навіть підтримували негритянські дискусійні клуби, де негрів учили боротися за свою ідею.
Усе це випливло на світ ще 1838 року, у статті про чудернацький спосіб життя Пруденс Віттекер Діксон, яку опублікував «Вивідач». Після того, як натовп лінчувальників спалив зал, де збиралися тутешні аболіціоністи, часопис узявся шукати цікавих — ба навіть потішних — історій про рух борців проти рабства. Коли відомий аболіціоніст привселюдно похвалив непоказну щедрість спадкоємиці Віттекерів, одному з газетярів спало на думку розшукати Пруденс Діксон. Історія відразу його заінтригувала — ще б пак, адже у Філадельфії ім’я Віттекер пов’язували зовсім не з проявами безмежної щедрості. До того ж Пруденс була гарна, мов намальована, — таке завжди впадає у вічі — і разючий контраст між її прекрасним личком і скромним способом життя робив з неї ще цікавішу героїню публікації. З витонченими кремово-білими зап’ястями, з тендітною шиєю, що визирала зі старого дрантя, вона скидалася на богиню в неволі — на запроторену в монастирі Афродіту. Газетяр не зміг перед нею встояти.
Стаття вийшла на першій шпальті, поруч із доволі вдалою гравюрою місіс Діксон. У публікації були викладені вже знайомі всім відомості про аболіціоністів, однак уяву філадельфійців захопило те, що Пруденс — яка виросла в королівських покоях у Білому Акрі — заявила, що вже багато років забороняє собі й своїм близьким користуватися будь-якими предметами розкоші, виготовленими руками невільників.
«У тому, щоб носити одяг із бавовни, вирощеної в Південній Кароліні, немає на перший позір нічого поганого, — цитував її слова автор статті, — але це не так, бо так до наших домівок проникає зло. Ми розбещуємо дітей, пригощаючи їх цукром, і вважаємо це невинною насолодою, але насолода ця стає гріхом, якщо цукор вирощений руками людей, яких тримають у невимовних злигоднях і муках. З цієї ж причини наша родина не п’є ані кави, ні чаю. Я закликаю всіх доброчесних філадельфійських християн вчинити так само. Якщо ми виступаємо проти рабства й водночас насолоджуємося його плодами, то ми не хто інші, як лицеміри, які чомусь гадають, що Господь поблажливо ставиться до нашого лицемірства».
Але Пруденс на цьому не зупинилася: «Ми з чоловіком мешкаємо по сусідству з родиною вільних негрів, до якої належать добрий і порядний чоловік на ім’я Джон Геррінґтон, його дружина Седі і трійко дітлахів. Вони бідують і ледве зводять кінці з кінцями. Ми пильнуємо за тим, щоб жити не багатше за них. Щоб наш дім не був розкішніший за їхній. Геррінґтони часто допомагають нам по господарству, а ми допомагаємо їм. Ми з Седі Геррінґтон обіруч вичищаємо піч. Мій чоловік разом з Джоном Геррінґтоном рубають дрова. Мої діти вчаться читати й лічити разом з дітьми Геррінґтонів. Вони частенько вечеряють з нами. Ми споживаємо ту ж їжу, що й вони, носимо такий самий одяг, що й вони. Взимку, коли Геррінґтони не мають чим обігріти дім, ми мерзнемо разом з ними. Нас зігріває думка про те, що нам нічого соромитися і що Христос вчинив би так само. В неділю ми ходимо на службу разом з Геррінґтонами — до їхньої скромної негритянської методистської церкви. У їхній церкві нема ніяких вигод — то чому наша церква мусить їх мати? Їхні діти часом не мають черевиків — то чому наші дітлахи мусять бути взуті?».
Тут уже Пруденс перехопила через край.
За наступні кілька днів у редакцію газети посипалися обурені відгуки від читачів. Деякі листи надійшли від нажаханих матерів («Донька Генрі Віттекера тримає своїх дітей босими!»), але більшість — від розлючених
