Кімната - Емма Донохью
— Я б так не сказав. Думаю, вам є чого навчити людей. Наприклад, як обходитися мінімумом потрібних для життя речей. Тепер це дуже актуально.
Ма вибухає сміхом.
Морріс кладе руки на стіл.
— Але, звичайно ж, вирішувати вам. Може, надумаєтеся коли-небудь.
Ма читає деякі листи: «Маленький Джеку, ти чудовий хлопчик, тішся кожною хвилиною життя. Ти заслужив на це, бо побував у справжнісінькому пеклі й зумів звідти вибратися!»
— Хто це написав? — питаю я.
Ма перевертає сторінку.
— Ми не знаємо цієї жінки.
— Тоді чому вона пише, що я чудовий?
— Бо вона чула розповідь про тебе в телевізорі.
Я заглядаю в найтовстіші конверти, шукаючи там ще поїздів.
— О, глянь, що я знайшла, — каже Ма, простягаючи мені маленьку коробку з шоколадними цукерками.
— А ось іще одна, — знаходжу я величезну коробку.
— Ні-і, це вже забагато. Ми з тобою заслабнемо, якщо все з’їмо.
Я вже й так хворий на застуду, тому не заперечую.
— Цю коробку ми віддамо комусь іншому, — мовить Ма.
— Кому?
— Ну, медсестрам, наприклад.
— Іграшки й таке інше я можу передати дитячій лікарні, — пропонує Морріс.
— Блискуча ідея! Відбери іграшки, що їх ти хотів би залишити собі, — каже мені Ма.
— Скільки?
— Скільки хочеш, — відповідає вона й читає іншого листа: «Благослови, Боже, вас і вашого милого святого синочка. Я молюся про те, щоб перед вами відкрилися всі прекрасні речі, які цей світ може вам запропонувати. Нехай здійснюються всі ваші мрії, а ваш життєвий шлях буде вимощений щастям і золотом».
Ма кладе листа на стіл.
— Де мені взяти час, щоб відповісти на це все?
Морріс хитає головою:
— Цей поки що... обвинувачений позбавив вас сімох найкращих років життя. Особисто я не гаяв би більше й секунди.
— А чому ви думаєте, що то були найкращі роки мого життя?
Він знизує плечима:
— Я хотів сказати... Вам тоді було дев’ятнадцять, так?
Я дістаю з пакетів дві круті штуки — машину з дзизкучими колесами і свисток у формі свині. Я дую в нього.
— Ого! Який гучний! — дивується Морріс.
— Навіть дуже гучний, — погоджується Ма.
Я дую в нього ще раз.
— Джеку...
Я ховаю свисток у пакет. В інших я знаходжу оксамитового крокодила завдовжки з мою ногу, брязкальце зі дзвоником усередині та обличчя клоуна. Коли я натискаю йому на носа, він регоче — ха-ха-ха-ха-ха.
— Цього теж не треба, від нього мене аж морозом обсипає, — каже Ма.
Я пошепки прощаюся з клоуном і кладу його назад у конверт, а тоді знаходжу квадрат з прив’язаною до нього ручкою, щоб можна було малювати. Одначе цей квадрат не з паперу, а з міцного пластику. Ще мені трапляється коробочка з мавпочками, що мають загнуті лапи і хвости, — завдяки цьому з них можна зробити ланцюжок. В інших пакетах лежать пожежна машина і плюшевий ведмедик у кепці, що не знімається, навіть коли дуже сильно потягти за неї. На бирці я бачу малюнок дитячого обличчя, перекреслений лінією, і напис «0—3». Може, це означає, що ведмедик убиває дітей затри секунди?
— Ну, все, Джеку, годі. Не треба тобі стільки іграшок, — озивається Ма.
— А скільки мені треба?
— Ну, я не знаю...
— Підпишіть, будь ласка, отут, отут і ще отут, — просить її Морріс.
Я гризу ніготь під своєю маскою, і Ма не спиняє мене.
— То скільки мені треба іграшок?
Ма відриває очі від підписуваних паперів:
— Вибери, ну-у-у... вибери собі п’ять штук.
Я рахую: машинка, мавпочка, квадрат для писання, дерев’яний поїзд, брязкальце і крокодил. Виходить шість, а не п’ять, проте Ма з Моррісом розмовляють і розмовляють. Я знаходжу великого порожнього конверта і кладу туди шість іграшок.
— Гаразд, — каже Ма, кидаючи все інше у велику сумку.
— Стривай! — вигукую я. — Я хочу написати на сумці «Подарунки хворим дітям від Джека».
— Нехай про це подбає Морріс.
— Але ж...
Ма важко зітхає.
— Ми з тобою маємо так багато справ, то нехай частину з них за нас зроблять інші люди, бо в мене голова вибухне.
Чому це в неї має вибухнути голова, якщо я напишу на сумці?
Я витягаю поїзд і загортаю його в свою футболку — це моє дитя. Воно плаче, і я цьомаю його без кінця-краю.
— Справу почнуть розглядати в суді десь у січні, щонайраніше в жовтні, — каже Морріс.
Я пам’ятаю суд через пиріжки. Ящур Крутихвіст пише історію нещасливого випадку пальцем, аж тут Аліса підхоплюється так рвучко, що спідницею змітає з лави всіх присяжних просто на голови публіці, а тоді зопалу садовить його догори ногами — ха-ха.
— А скільки часу він проведе у в’язниці? — питає Ма.
Вона має на увазі Старого Ніка.
— Ну, окружна прокурорка казала мені, що сподівається засадити його на двадцять п’ять років чи навіть довічно, а для федеральних злочинів помилування не буває, — відповідає Морріс. — Його звинувачують у сексуально вмотивованому викраденні, незаконному позбавленні волі, численних випадках зґвалтування, побоях... — Він лічить на пальцях, а не в голові.
Ма киває:
— А як щодо дитини?
— Щодо Джека?
— Ні, щодо першої. Чи можна вважати, що він її вбив?
Я ніколи не чув про першу дитину.
Морріс кривить рота:
— Ні, якщо дитя народилося живим.
— Народилася. То була дівчинка.
Яка ще дівчинка?
— Так, перепрошую, дівчинка, — каже Морріс. — Сподіватимемося, що його звинуватять у протиправній недбалості, а може, навіть у злочинній необережності...
Вони намагалися вигнати Алісу з судової зали через те, що вона була заввишки понад милю. Є ще дуже бентежливий віршик:
Коли ж доведеться мені чи їй
Відповідати за те,
Він вірить, що ви їх, як нас колись,
