Кімната - Емма Донохью

— Це обертові двері.

— Авжеж, — вигукую я, — я бачив такі в Телевізорі!

Мені подобається крутитися разом з ними, але ми швидко опиняємося надворі. Світло ріже мої очі навіть крізь темні окуляри, а вітер боляче ляскає мене по обличчю, тож я хочу повернутися всередину.

— Не бійся, — мовить Ма.

— Мені тут не подобається.

Однак двері вже більше не обертаються. Вони застрягли й виштовхують мене назовні.

— Тримайся за мою руку.

— Нас зараз знесе вітром.

— Та це лише легенький бриз, — каже Ма.

Світло тут зовсім не таке, як у вікні. Воно б’є в мої круті окуляри зусібіч. Коли я втілював наш план Великої Втечі, воно було зовсім інше. Навколо все виблискує, а повітря аж переповнене свіжістю.

— У мене вся шкіра палає.

— Ти просто молодчина, — каже Норін. — Дихай глибоко й повільно. Розумничок.

Який там розумничок? Я взагалі не можу дихати. Я бачу лише плями на окулярах і чую скажений стукіт свого серця — гуп-гуп-гуп. А ще — гучне завивання вітру.

Раптом Норін робить щось дуже дивне — вона знімає з мене маску і прикладає до мого обличчя якийсь папір. Я здираю його липкими пальцями.

Лікар Клей промовляє:

— Я не впевнений, що це...

— Дихай у мішок, — наказує мені Норін.

Я так і роблю, повітря в мішку тепле, і я просто п’ю його. Ма обіймає мене за плечі й каже:

— Повертаймося назад.

У палаті номер сім я лягаю на ліжко просто в черевиках, з кремом на шкірі і смокчу моню.

Згодом приходить Бабця, я вже впізнаю її обличчя. Вона пронесла нам книжки зі свого будинку з гамаком: три без картинок, для Ма, чим її дуже порадувала, і п’ять з картинками, для мене. Звідки Бабця дізналася, що п’ять — моє найулюбленіше число? Вона каже, що ці книжки належали Ма й дядькові Павлу, коли вони були маленькі. Гадаю, вона не бреше, але мені важко повірити, що Ма теж колись була дитиною.

— Сядеш на колінця до Бабці? Я тобі почитаю.

— Ні, дякую.

Тут є «Дуже голодна гусениця», «Щедре дерево», «Біжи, песику, біжи», «Лоракс» і «Казка про Кролика Пітера». Я розглядаю картинки.

— Я все ретельно продумала, — тихесенько каже Бабця до Ма. — Я впораюся.

— Сумніваюся.

— Я готова.

Однак Ма хитає головою:

— До чого це, Мамуню? Все скінчилося добре, я тепер живу по цей бік.

— Але, дорогенька...

— Прошу тебе, не згадуй про те щоразу, як дивишся на мене, гаразд?

По обличчю Бабці знову котяться сльози.

— Солоденька моя, — каже вона, — коли я дивлюся на тебе, то подумки хвалю Господа.

Бабця йде від нас, і Ма читає мені книжку про вбраного в старомодний одяг кролика на ім’я Пітер, що тікає від садівника. Не розумію, нащо було красти ту городину. Звісно, красти недобре, але якби я був злодюжкою, то крав би щось пристойне — наприклад, машинки або шоколадки. Це не дуже захоплива історія, зате в мене тепер чимало нових книжок. Чудово! У Кімнаті їх було п’ять, а нині стало на п’ять більше. Значить, разом десять. Правду кажучи, п’ятьох старих я вже не маю, тож розумію, що мені доведеться вдовольнитися новими. Покинуті в Кімнаті книжки, певно, нікому вже більше не належать.

Бабця сьогодні була в нас недовго, бо прийшов ще один відвідувач — наш адвокат Морріс. Я й не знав, що ми маємо свого адвоката, як на судовій планеті, де люди завжди кричать, а суддя стукає молотком. Ми зустрічаємося з ним не в нашій палаті, а в іншій кімнаті, де стоїть стіл і пахне чимось солодким. Його волосся напрочуд кучеряве. Поки вони з Ма розмовляють, я тренуюся сякатися в хустку.

— Ось, приміром, ця газета, що опублікувала вашу шкільну фотографію, — каже адвокат. — Ми подамо на неї до суду за вторгнення у ваше особисте життя.

Ваше життя означає життя Ма, а не моє. Я вже це затямив.

— Ви хочете притягти їх до відповідальності? Якраз оцього я й хотіла б уникнути, — мовить Ма.

Я показую їй хустку з моїми соплями, і вона підносить великий палець угору.

Морріс раз по раз киває:

— Я просто хочу сказати, що вам треба задуматися про своє майбутнє і майбутнє вашого хлопчика.

Хлопчик — це я.

— Бачте, Камберлендська клініка найближчим часом збирається підвищити плату залікування, і я заснував фонд для ваших шанувальників, однак мушу сказати, що рано чи пізно вам надійдуть неймовірні рахунки. Реабілітація, сучасні терапевтичні методи, проживання, плата за навчання вас обох...

Ма тре очі.

— Я не хочу вас квапити.

— Ви сказали — наші шанувальники?

— Авжеж, — відповідає Морріс, — пожертви плавом пливуть, мало не по мішку щодня.

— По мішку чого?

— Ви самі вирішите чого. Я тут прихопив із собою дещо, — каже він, дістаючи з-під стільця велику поліетиленову сумку і витягаючи з неї пакунки.

— Ви їх порозпечатували, — каже Ма, заглядаючи в конверти.

— Повірте мені, ці всі речі треба було відфільтрувати. Дехто надсилав Ф-Е-К-А-Л-І-Ї, і це тільки початок.

— А чому люди надсилали нам свої какавельки? — питаю я Ма.

Морріс зачудовано дивиться на мене.

— Він уміє дуже добре складати слова, — пояснює йому Ма.

— Ти питаєш чому, Джеку? Бо в нашому світі багато божевільних.

А я думав, що всі божевільні живуть у цій клініці і їх тут лікують.

— Але більшість посилок від ваших доброзичливців, — каже адвокат. — Шоколадки, іграшки і таке інше.

Шоколадки!

— Я подумав, що насамперед треба принести вам квіти. Від них на мого помічника напала мігрень, — мовить він, дістаючи безліч букетів, загорнутих у прозорий пластик.

То ось звідки тут такий запах!

— А які іграшки нам надіслали? — пошепки питаю я.

— Глянь, ось одна з них, — каже Ма, витягаючи з конверта маленький дерев’яний поїзд. — Тільки не шарпай.

— Вибач.

Я, причмихуючи, кочу поїзд по стільниці, вниз по ніжці стола, по підлозі, вгору по стіні, пофарбованій у цій кімнаті в синій колір.

— Чимало видавництв виявляє до вас інтерес, — зауважує Морріс. — Ви могли б написати книжку, трохи перегодом...

Ма неприязно кривить рота:

— Гадаєте,