Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд
— …міс Таґґарт, — нервово втрутився Бертрам Скаддер, — але хіба ми не відійшли від основної теми… Зрештою, ваші особисті стосунки з містером Ріарденом не мають політичного значення, яке б…
— Я теж думала, що не мають. І, звісно, я прийшла сюди, щоб розповісти вам про політичну й моральну систему, в якій усі ми тепер живемо. Що ж, я думала, що про Генка Ріардена знаю все, але однієї речі я до сьогодні не знала. Генка Ріардена шантажували, погрожували оприлюднити наші стосунки — і це змусило його підписати дарчий сертифікат, віддавши ворогам ріарден-метал. Це був шантаж — шантаж з боку ваших урядових чиновників, ваших керівників, ваших…
Тієї миті, коли Скаддерова рука скинулася, щоб вирвати в Даґні мікрофон, у ньому щось тихо клацнуло — і одночасно мікрофон упав на підлогу. Інтелектуальний поліцейський перервав трансляцію.
Даґні засміялась, але на неї ніхто не дивився, ніхто не думав, чому вона сміється. Постаті, які металися за скляною перегородкою, волали одна на одну. Чік Моррісон обдавав несосвітенними лайками Бертрама Скаддера, Бертрам Скаддер верещав, що він не схвалював цього задуму взагалі, та йому наказали провести ефір, Джеймс Таґґарт поводився, як тварина, що показує ікла, — він гарчав на двох наймолодших асистентів Моррісона, намагаючись не гарчати на третього, трохи старшого. М’язи обличчя Ліліан Ріарден якось дивно обм’якли, немов кінцівки тварини, що лежить посеред дороги, — неушкоджена, проте мертва. Відповідальні за питання моралі верещали, висловлюючи свої здогади: що скаже тепер містер Моуч?!
— Що я їм скажу?! — кричав диктор, вказуючи на мікрофон. — Містере Моррісон, слухачі чекають. Що мені їм сказати?
Йому ніхто не відповідав. Усі сперечалися, вирішуючи, не що їм тепер робити, а кого обвинуватити.
До Даґні ніхто не промовив жодного слова, ніхто не поглянув у її бік. Ніхто не зупинив її, коли вона вийшла геть.
Даґні впіймала перше-ліпше таксі, назвала адресу свого помешкання. Коли таксі рушило, вона зауважила, що радіоприймач на панелі водія увімкнений і не видає жодного звука, потріскуючи короткими, напруженими чергами: він був налаштований на програму Бертрама Скаддера.
Вона відкинулась на своєму сидінні, відчуваючи лише спустошеність від усвідомлення, що її вчинок одним помахом, швидше за все, назавжди відмів чоловіка, який ніколи більше не захоче її бачити. Вперше вона відчула безмежну безнадійність, пов’язану з неможливістю його відшукати (якщо він сам цього не забажає) — на вулицях міста, в містах усього континенту, в каньйонах Скелястих гір, де її мета прихована за екраном з променів. Їй пригадалась єдина річ, за яку вона трималась упродовж усієї програми, схожа на рятувальний пліт, що плавав у порожнечі, — річ, якою вона не могла знехтувати, навіть якби втратила все решту: звучання голосу, що промовляв до неї: «Ніхто не залишається тут, у будь-який спосіб фальшуючи реальність».
— Леді та джентльмени, — раптом крякнув голос Бертрама Скаддера, — через технічні проблеми, що від нас не залежать, цю станцію буде знято з ефіру, оскільки вона потребує необхідної реорганізації.
Таксист коротко та зневажливо реготнув і вимкнув радіо.
Коли вона вийшла з машини і простягнула йому купюру, чоловік віддав їй решту та раптом нахилився вперед, щоб пильніше придивитися до її обличчя.
Вона була впевнена, що таксист її упізнав, і суворо витримала його погляд. Його згорьоване обличчя і латана-перелатана сорочка свідчили про безнадійну згубну боротьбу. Коли Даґні подала йому чайові, він тихо — але водночас палко й урочисто, ледь сентиментально — промовив:
— Дякую, мадам.
Вона різко розвернулась і квапливо рушила до будинку, не дозволивши йому побачити емоцію, що раптом виявилась сильніша, ніж вона здатна була витримати.
Знеможено опустивши голову, Даґні відмикала двері помешкання — і раптом помітила світло, яке йшло знизу, від килима. Вражена, вона ступила крок, звела голову — і побачила: посеред кімнати стоїть Генк Ріарден.
Даґні застигла, двічі шокована: по-перше, не сподівалася побачити його так швидко; по-друге — через те, як змінилось його обличчя. На ньому світився такий непохитний, впевнений, зрілий спокій, увиразнений легкою напівусмішкою та ясним поглядом, що Даґні здалося, ніби Генк за цей місяць постарів на кілька десятиліть, однак постарів достойно — так, як і має старіти людина: змінився зовні, змінилась його статура; але від нього аж струменіла сила. Даґні зрозуміла, що цей чоловік, який цілий місяць прожив у агонії, якого вона так глибоко скривдила і якого має скривдити ще глибше, стане тепер для неї підтримкою і розрадою, джерелом сили, яка їх обох захистить. Мить вона стояла нерухомо, спостерігаючи, як дедалі ширшає його усмішка, — наче Генк читав її думки, наче казав, що боятися немає чого. Вона почула тихе потріскування і побачила на столі позаду нього ввімкнену лампочку мовчазного радіо. Звернула запитальний погляд, і він ствердно відповів ледь помітним кивком, тільки трохи опустивши повіки. Генк чув її виступ.
Вони одночасно рушили одне до одного. Генк охопив її за плечі, підтримуючи, Даґні звела до нього обличчя, але він не торкнувся до її губ, а натомість узяв за руку і поцілував зап’ястя, пальці, долоню — це була єдина форма привітання після всіх пережитих страждань. І ось уже, зламана цим днем і цілим місяцем, вона схлипувала в його обіймах; притиснувшись, схлипувала так, як ніколи досі — як жінка, яка віддалася болю, востаннє й намарно проти нього протестуючи.
Підтримуючи її і допомагаючи встояти, підвів до дивана і спробував посадити поруч з собою, але вона зслизнула на підлогу, сіла біля його ніг, притулилась обличчям до його колін і заридала, не захищаючись і не стримуючись.
Генк не піднімав її, даючи можливість виплакатись, і тільки міцно підтримував за плечі. Вона відчувала його
