Нарцис і Ґольдмунд - Герман Гессе
Страшно йому не було. Колись він відчував страх смерті: тієї зимової ночі під ялинами, коли Вікторові пальці стискали йому горло, та ще, коли змушений був провести кілька скрутних днів подорожі голодним серед снігу. То була смерть, з якою можна було боротися, якій можна було чинити опір, і він опирався, тремтливими руками й ногами, з порожнім шлунком, виснажений, він захищався, переміг і вирвався від неї. Але з цією смертю від чуми неможливо було боротися, треба було дати їй відлютувати і підкоритися їй, і Ґольдмунд давно підкорився. Він зовсім не боявся, здавалося, що в житті нічого більше не тримає його, відколи він залишив Лену в охопленій вогнем хатині, відколи він день у день просувався спустошеною смертю країною. Але неймовірна цікавість рухала ним і змушувала бути пильним; він невтомно спостерігав за косаркою, слухав пісню тлінності, нічого не оминав, повсякчас охоплений тихою пристрастю бути присутнім і свідомо пройти дорогою пекла. Він їв цвілий хліб у спорожнілих будинках, співав і розпивав вино на божевільних пиятиках, зривав квітку бажання, що швидко в’янула, дивився в застиглі сп’янілі очі жінок, дивився в застиглі божевільні очі п’яниць, дивився у згаслі очі приречених на смерть, любив відчайдушних, гарячих жінок, допомагав виносити мертвих за тарілку супу, допомагав за кілька дрібних монет засипати землею голі трупи. Похмуро і дико стало у світі, смерть завивала свою пісню, Ґольдмунд дослухався до неї уважно й жагуче.
Його метою було місто майстра Ніклауса, туди кликав його голос серця. Довгим був шлях, і був він сповнений смерті, занепаду й загибелі. Сумний ішов він туди, очманілий від ревища смерті, приречений на страждання світу, що голосно кричали звідусіль, сумний, та все ж з палким бажанням, з широко відкритою душею.
В одному монастирі він побачив недавно намальовану фреску, він довго розглядав її. На одній стіні був зображений танок смерті, бліда кістлява смерть залучала до свого танцю людей з життя: короля, єпископа, абата, графа, лицаря, лікаря, селянина, солдата, всіх забирала з собою, і кістляві музиканти підігравали їй на голих кістках. Глибоко вбирали в себе картину жадібні Ґольдмундові очі. Незнайомий побратим зробив висновки з того, чого навчився у чорної смерті, і пронизливо прокричав гірку проповідь про неминучість смерті прямо у вуха людям. Вона була хороша, ця картина, хороша проповідь, непогано побачив і намалював проблему цей незнайомий колега, моторошним торохканням кісток відлунювала його несамовита картина. Та все ж це було не те, що бачив і пережив сам Ґольдмунд. Тут була зображена неминучість смерті, сувора і невблаганна. А Ґольдмундові хотілося іншої картини, зовсім інакше звучала в ній несамовита пісня смерті, не суворим торохтінням кісток, а скоріше, солодко й спокусливо, по-материнськи заманюючи назад додому. Там, де смерть запускала руку до життя, чулися не тільки пронизливі й грізні звуки, а й глибокі та лагідні, по-осінньому насичені, а поблизу смерті вогник життя палав яскравіше й проникливіше. Якщо для інших смерть була воїном, суддею або катом, суворим батьком, то для нього вона була також матір’ю і коханою, її поклик вабив любов’ю, її дотик – любовним трепетом. Коли Ґольдмунд, надивившись на зображення танцю смерті, пішов далі, його з новою силою потягнуло до майстра і до творчості. Але всюди траплялися затримки, нові враження і переживання, тремтливими ніздрями вдихав він повітря смерті, всюди співчуття або цікавість затримували його то на годину, то на день. Три дні з ним пробув малий, плаксивий селянський хлопчик, він годинами ніс його на спині, бідолаху років п’яти або шести, який мало не вмер з голоду, який завдав йому багато клопоту і від якого він насилу звільнився. Нарешті хлопчика взяла у нього дружина вугляра, її чоловік помер, їй хотілося мати біля себе живу душу. Кілька днів його супроводжував бездомний собака, їв у нього з руки, зігрівав його ночами, але одного ранку десь загубився. Йому було його шкода, він звик розмовляти з собакою; по півгодини звертався він до тварини з гіркими промовами про людську підлість, про існування Бога, про мистецтво, про груди і стегна юної доньки лицаря на ім’я Юлія, яку він знав колись замолоду. Тому що, природно, за час своєї смертельної мандрівки Ґольдмунд трохи збожеволів, усі люди в чумній місцевості були трохи божевільними, а багато – остаточно і безповоротно. Трохи не в собі була, мабуть, і юна єврейка Ребека, красива чорнява дівчина з пломенистими очима, з якою він згаяв два дні.
Він знайшов її перед невеликим містечком у полі, вона сиділа перед купою обвуглених руїн і ридала, б’ючи себе по обличчю і рвучи своє чорне волосся. Йому стало шкода волосся, воно було таке гарне, і він упіймав її розгнівані руки і, стримуючи їх, заговорив з дівчиною, зауваживши при цьому, що вона має також надзвичайно гарне обличчя й фігуру. Вона побивалася за своїм батьком, який разом з чотирнадцятьма іншими євреями був спалений за наказом влади, їй таки вдалося втекти, але зараз вона в розпачі повернулася і дорікає собі, що не згоріла разом з ним. Терпляче тримав він її за руки, що сіпалися, лагідно вмовляючи, бурмочучи співчутливі й заступницькі слова, запропонував допомогу. Вона попросила допомогти їй поховати батька, і вони, зібравши всі кістки зі ще гарячого попелу, віднесли їх у затишне місце і закопали в землю. Тим часом настав вечір, і Ґольдмунд знайшов місцину для ночівлі, в невеличкій діброві він налаштував дівчині ложе, пообіцяв їй повартувати і чув, як вона, лежачи, продовжувала плакати і зітхати, доки нарешті заснула. Тоді він
