Нарцис і Ґольдмунд - Герман Гессе
Лена дивилася на це захоплено. Її груди кровили, і вона ще тремтіла всім тілом і жадібно хапала повітря, але незабаром, зібравшись з силами, піднялася, відсутнім поглядом, сповненим хтивості й захвату, дивилася, як її сильний коханець тягнув кривдника, як душив його, як зламав йому шию і пожбурив його труп. Він лежав там, неначе вбита гадюка, в’ялий і перекручений, його сіре обличчя із закошланою бородою і тонким мізерним волоссям горопашно звисало навзнак. Випроставшись, Лена радісно кинулася Ґольдмундові на груди, проте раптом сполотніла, жах ще сковував її тіло, її знудило, і вона знесилено опустилася на чорничник. Але невдовзі вона вже змогла дійти з Ґольдмундом до хатини. Ґольдмунд обмив їй груди, вони були роздряпані та ще й з раною від зубів нелюда. Роберт дуже розхвилювався через цю пригоду і гарячково розпитував про подробиці боротьби.
– Зламав шию, кажеш? Чудово! А тебе треба боятися, Ґольдмунде.
Але Ґольдмунд не бажав більше говорити про це, тепер він охолов, а залишаючи вбитого, подумав про бідного шахрая Bіктора і про те, що вже друга людина загинула від його рук. Щоб позбутися Роберта, він сказав:
– А зараз і ти міг би щось зробити. Піди туди і спробуй прибрати труп. Якщо занадто важко вирити для нього яму, то треба відтягнути його в очерет до озера або добре засипати камінням і землею.
Але ця нахабна вимога була відхилена, Роберт не хотів мати справу з трупами, бо хтозна, чи не заражені вони чумою.
Лена прилягла в хатині. Місце укусу на грудях боліло, проте незабаром вона відчула себе краще, знову встала, розпалила вогонь і зварила молочну вечерю; у неї був дуже гарний настрій, але її рано послали спати. Вона послухалася, як ягня, в такому захопленні вона була від Ґольдмунда. А він був мовчазний і похмурий; Роберт знав, що це таке, і залишив його в спокої. Коли пізно ввечері Ґольдмунд навідався до свого солом’яного ложа, то нахилився, прислухаючись, до Лени. Вона спала. Він був неспокійний, думав про Віктора, його мучила тривога й пристрасть до бродяжництва; він відчував, що грі в домівку настав кінець. Але іще щось змусило його зануритися у роздуми. Він упіймав погляд Лени, яким вона дивилася, коли він тряс і викидав мертвого чолов’ягу. Дивний це був погляд, він знав, що ніколи не зможе його забути: з широко розплющених від жаху й захоплення очей сяяли гордість, тріумф, глибоке пристрасне прагнення помсти і вбивства, якого він ніколи не бачив і не сподівався побачити на жіночому обличчі. Якби не цей погляд, він, напевно, пізніше, з роками забув би Ленине обличчя. Цей погляд зробив її селянське лице величним, прекрасним і страшним. Уже багато місяців йому на очі не траплялося нічого, що проймало б його бажанням: це неодмінно треба намалювати! А з тим поглядом він, хоч і з певним жахом, відчув, як це бажання знову сіпнулося в ньому.
Не в змозі заснути він врешті-решт піднявся і вийшов з хатини. Було прохолодно, в березняку тихо шелестів вітер. Походивши в темряві туди-сюди, він сів на камінь і сидів, занурений у роздуми і глибоку печаль. Йому було шкода Віктора, йому було шкода того, кого він убив сьогодні, йому було шкода втраченої невинності й дитинності своєї душі. Невже він для того пішов з монастиря, залишив Нарциса, образив майстра Ніклауса і відмовився від красуні Лізбет, щоб оселитися тут, у цьому лісі, підстерігати заблукалу худобу і вбити там на каменях цього бідного чолов’ягу? Який сенс був у всьому цьому, хіба варто було так жити? Серце стиснулося від безглуздя й зневаги до самого себе. Він опустився на землю, ліг, випроставшись, на спину і доки вдивлявся у бліді нічні хмари, в його голові снували думки; він не знав, чи дивиться у скупчення хмар на небі, чи в похмурий світ свого власного єства. Раптом, у мить, коли він уже засинав на камені, з’явилося, затремтівши ніби зірниця в гнаних вітром хмарах, бліде величезне обличчя, обличчя Єви, її погляд був важкий і понурий, але раптом очі широко розплющилися, величезні очі, сповнені хтивості і кровожерливості. Ґольдмунд проспав, доки його не намочила роса.
Наступного дня Лена захворіла. Її залишили лежати, було багато роботи: Роберт зустрів рано в приліску двох овець, які незабаром від нього втекли. Він узяв з собою Ґольдмунда, вони більш ніж півдня ганялися за тваринами і впіймали одну з овець; дуже втомлені, вони повернулися зі здобиччю вже надвечір. Лена почувалася зовсім погано. Ґольдмунд, оглянувши й обмацавши її, знайшов чумні бубони. Він приховав це, але Роберт, дізнавшись, що Лена досі хвора, запідозрив недобре і не залишився в хаті. Сказав, що знайде собі нічліг надворі і візьме з собою козу, бо вона теж може заразитися.
– То й забирайся до біса! – накричав на нього Ґольдмунд, розгнівавшись. – Я не хочу тебе більше бачити. – Козу він схопив і взяв до себе за перегородку. Роберт мовчки зник, без кози, його нудило від страху, страху перед чумою, страху перед Ґольдмундом, страху перед самотністю і ніччю. Він ліг неподалік хатини.
Ґольдмунд сказав Лені:
– Я буду поруч, не турбуйся. Ти скоро одужаєш.
Вона похитала головою.
– Зважай, коханий, щоб і ти не підчепив хворобу, тобі більше не можна підходити до мене так близько.