Нарцис і Ґольдмунд - Герман Гессе

Лени, і вона вигукувала його ім’я так, наче була у великій біді. Він пішов швидше, все ще трохи роздратований, але чув крики знову і знову, і співчуття і тривога охопили його. Коли він нарешті побачив її, вона сиділа чи стояла на колінах, у роздертій сорочці і з криком боролася з якимось чоловіком, який намагався її зґвалтувати. Довгими стрибками Ґольдмунд налетів на них і зі всією злістю, неспокоєм і смутком, що були в ньому, з жахливою люттю накинувся на чужого нападника. Він застав його, коли той уже остаточно притиснув Лену до землі, її голі груди кровили, незнайомець жадібно стискав її в обіймах. Ґольдмунд накинувся на нього і люто здавив йому руками шию, худу і жилаву, зарослу шорсткою бородою. Він з насолодою тиснув доти, поки той не відпустив дівчину і не обм’як у його руках; продовжуючи душити, він потягнув знесиленого і напівживого по землі до сірих скелястих виступів, які голо стирчали з землі. Тут він його підняв і, незважаючи на вагу нападника, двічі, тричі вдарив його головою об гострі скелі. Зламавши шию, він викинув тіло, його гнів усе ще не був погамований, йому хотілося і далі знущатися над ним.

Лена дивилася на це захоплено. Її груди кровили, і вона ще тремтіла всім тілом і жадібно хапала повітря, але незабаром, зібравшись з силами, піднялася, відсутнім поглядом, сповненим хтивості й захвату, дивилася, як її сильний коханець тягнув кривдника, як душив його, як зламав йому шию і пожбурив його труп. Він лежав там, неначе вбита гадюка, в’ялий і перекручений, його сіре обличчя із закошланою бородою і тонким мізерним волоссям горопашно звисало навзнак. Випроставшись, Лена радісно кинулася Ґольдмундові на груди, проте раптом сполотніла, жах ще сковував її тіло, її знудило, і вона знесилено опустилася на чорничник. Але невдовзі вона вже змогла дійти з Ґольдмундом до хатини. Ґольдмунд обмив їй груди, вони були роздряпані та ще й з раною від зубів нелюда. Роберт дуже розхвилювався через цю пригоду і гарячково розпитував про подробиці боротьби.

– Зламав шию, кажеш? Чудово! А тебе треба боятися, Ґольдмунде.

Але Ґольдмунд не бажав більше говорити про це, тепер він охолов, а залишаючи вбитого, подумав про бідного шахрая Bіктора і про те, що вже друга людина загинула від його рук. Щоб позбутися Роберта, він сказав:

– А зараз і ти міг би щось зробити. Піди туди і спробуй прибрати труп. Якщо занадто важко вирити для нього яму, то треба відтягнути його в очерет до озера або добре засипати камінням і землею.

Але ця нахабна вимога була відхилена, Роберт не хотів мати справу з трупами, бо хтозна, чи не заражені вони чумою.

Лена прилягла в хатині. Місце укусу на грудях боліло, проте незабаром вона відчула себе краще, знову встала, розпалила вогонь і зварила молочну вечерю; у неї був дуже гарний настрій, але її рано послали спати. Вона послухалася, як ягня, в такому захопленні вона була від Ґольдмунда. А він був мовчазний і похмурий; Роберт знав, що це таке, і залишив його в спокої. Коли пізно ввечері Ґольдмунд навідався до свого солом’яного ложа, то нахилився, прислухаючись, до Лени. Вона спала. Він був неспокійний, думав про Віктора, його мучила тривога й пристрасть до бродяжництва; він відчував, що грі в домівку настав кінець. Але іще щось змусило його зануритися у роздуми. Він упіймав погляд Лени, яким вона дивилася, коли він тряс і викидав мертвого чолов’ягу. Дивний це був погляд, він знав, що ніколи не зможе його забути: з широко розплющених від жаху й захоплення очей сяяли гордість, тріумф, глибоке пристрасне прагнення помсти і вбивства, якого він ніколи не бачив і не сподівався побачити на жіночому обличчі. Якби не цей погляд, він, напевно, пізніше, з роками забув би Ленине обличчя. Цей погляд зробив її селянське лице величним, прекрасним і страшним. Уже багато місяців йому на очі не траплялося нічого, що проймало б його бажанням: це неодмінно треба намалювати! А з тим поглядом він, хоч і з певним жахом, відчув, як це бажання знову сіпнулося в ньому.

Не в змозі заснути він врешті-решт піднявся і вийшов з хатини. Було прохолодно, в березняку тихо шелестів вітер. Походивши в темряві туди-сюди, він сів на камінь і сидів, занурений у роздуми і глибоку печаль. Йому було шкода Віктора, йому було шкода того, кого він убив сьогодні, йому було шкода втраченої невинності й дитинності своєї душі. Невже він для того пішов з монастиря, залишив Нарциса, образив майстра Ніклауса і відмовився від красуні Лізбет, щоб оселитися тут, у цьому лісі, підстерігати заблукалу худобу і вбити там на каменях цього бідного чолов’ягу? Який сенс був у всьому цьому, хіба варто було так жити? Серце стиснулося від безглуздя й зневаги до самого себе. Він опустився на землю, ліг, випроставшись, на спину і доки вдивлявся у бліді нічні хмари, в його голові снували думки; він не знав, чи дивиться у скупчення хмар на небі, чи в похмурий світ свого власного єства. Раптом, у мить, коли він уже засинав на камені, з’явилося, затремтівши ніби зірниця в гнаних вітром хмарах, бліде величезне обличчя, обличчя Єви, її погляд був важкий і понурий, але раптом очі широко розплющилися, величезні очі, сповнені хтивості і кровожерливості. Ґольдмунд проспав, доки його не намочила роса.

Наступного дня Лена захворіла. Її залишили лежати, було багато роботи: Роберт зустрів рано в приліску двох овець, які незабаром від нього втекли. Він узяв з собою Ґольдмунда, вони більш ніж півдня ганялися за тваринами і впіймали одну з овець; дуже втомлені, вони повернулися зі здобиччю вже надвечір. Лена почувалася зовсім погано. Ґольдмунд, оглянувши й обмацавши її, знайшов чумні бубони. Він приховав це, але Роберт, дізнавшись, що Лена досі хвора, запідозрив недобре і не залишився в хаті. Сказав, що знайде собі нічліг надворі і візьме з собою козу, бо вона теж може заразитися.

– То й забирайся до біса! – накричав на нього Ґольдмунд, розгнівавшись. – Я не хочу тебе більше бачити. – Козу він схопив і взяв до себе за перегородку. Роберт мовчки зник, без кози, його нудило від страху, страху перед чумою, страху перед Ґольдмундом, страху перед самотністю і ніччю. Він ліг неподалік хатини.

Ґольдмунд сказав Лені:

– Я буду поруч, не турбуйся. Ти скоро одужаєш.

Вона похитала головою.

– Зважай, коханий, щоб і ти не підчепив хворобу, тобі більше не можна підходити до мене так близько.