Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби - Юрій Романович Іздрик
Черепахи відчули це першими, що якраз і не дивно — адже саме вони тримали на собі землю. За ними потяглася різна потолоч — вертляві вужі, кистепері риби, плямисті, мов хворі екзотичною екземою, саламандри.
Всі решта вирушили тоді, коли у цьому вже не було ніякого сенсу. Вже узгір'я були всіяні мертвими черепашими панцирами, що їх до останку виссали зграї ненаситних колібрі, аби звити собі в них нові просторі гнізда. Вже водорості вийшли на узбережжя, і чисте холодне повітря спускалося із засніжених вершин, витісняючи сморід і морок. Вже білі кудлаті хмари вляглися на видноколо, влаштувавши надійну небесну огорожу нашому пласкому світові. Вже піднімалися з найглибших океанських западин нові, майже прозорі мешканці, котрі ніколи не бачили сонця, й далекі айсберги розтріскувалися, мов стиглі горіхи, відкриваючи очеревину кришталевого соку. Старі колодязі невпинно росли вглиб, сягаючи правічної, не призначеної для уст води. Натомість верхівки дерев ховалися в такій високості, що годі було сягнути зором. Пустельні трави вибухали невтримним цвітінням, випускаючи за найменшим вітром пишні хмари золотого, невагомого пилку. Пісок бубнявів, наче перли, набирав коштовності, яснів, а деінде миттєво порохнявіли манускрипти, повні чародійних рецептів й акварельних звірів — папір перетворювався на різновид несуттєвих спецій. Розсихалися рами. Гіркла олія. Зникали домашні комахи. Світила м(…)ли. Повсюди наступали тиша і спокій.
Ми сиділи у просторій порожній залі занедбаного ресторану з нікчемними залишками тієї пишноти, котру помилково прийнято вважати слов'янською. Сфабриковані метрами регламентованого живопису фрески вигоріли, а потім потьмяніли від кухонного чаду і тютюнового диму, діставши шляхетний присмерк старовини, позолота на гіпсовій ліпнині страждала невиліковною віспою, а подекуди й вадами ампутаційного характеру, вичовгані килими марно намагалися приховати підступи розбитого паркету, дощечки якого осідали, немов клавіші гігантського рояля. Серветки і скатерки, щоправда, були чистими і накрохмаленими до ламкості, та еклектичність посуду і начиння промовисто свідчила про наступ того щонайсправжнішого декадансу, котрий завше виглядає набагато привабливішим, аніж фальшива розкіш, якій він приходить на зміну. Коньяк наливали в келішки для лікеру, а пиво доводилося пити з винних фужерів, функції звичайного ножа виконував маленький ніж для масла, зате виделка була непідробно срібна з анаграмою невідомого власника, а коло порожньої сільнички сором'язливо розмістився комплект із щипців для слимаків, ножиць до винограду та сікатора для птиці. Ці причандалля слугували мені доброю розвагою, поки ти мила руки, а я намагався ввічливо відбиватися від стриманої облоги офіціанта. Одягнений у малинову блюзку злегкабожевільного, він був сповнений якогось нересторанного гонору і легко ображався, що, втім, не заважало йому щохвилини повертатися і переконувати мене зробити замовлення, не чекаючи дами. Врешті, коли ти прийшла, з'ясувалося, що він мав абсолютну рацію (це дозволило йому стояти тепер коло столу з виглядом реабілітованої Касандри[12]), бо меню виявилося не більше, ніж своєрідним літературним аперитивом, а замовити можна було лише стандартний комплекс страв, чиї назви до того ж відсилали радше до природознавчих наук, аніж до кулінарії. Аж тоді, коли принесли першу з них, вся вишуканість місцевої еклектики стала зрозумілою до решти.
Було дуже зимно, і ми мусіли пересісти від вікна, ближче до центру залі, де протяги здавалися слабшими. Крім того, на пропаленій цигаркою фіранці сиділа в сумній задумі самотня муха, вже готова відійти в осінній анабіоз. Здавалося, вона от-от це зробить, тобто відійде з цього світу, і тоді ніщо не завадить їй, полишивши фіранку, впасти на стіл. І навіть не сама можлива присутність на столі мухи, а оця загроза її падіння чомусь непокоїла і, — немовби переводячи факт з розряду санітарії в розряд авіакатастроф, — змушувала бічним зором фіксувати процес відмирання. Пропалена дірка була добрим орієнтиром і давала привід вряди-годи кидати погляд на вікно, так, ніби тільки крізь оцю дірку око могло пробитися назовні, туди, де вологе повітря вже не витримувало власної пересиченості і вкривало бруківку тим особливим, притаманним привокзальним площам полиском, який помічаєш лише перед довгою розлукою.
Я сам переніс начиння, щоб не вражати зайвий раз гідність офіціанта, хоча, напевно, зробив чергову помилку — він якось болісно ставився до своїх обов'язків, а їхня химерність, мабуть, свідчила про певний прихований кодекс честі, котрий мені не вдавалося розгадати. В сусідній невеликій дзеркальній залі зграя підозрілих молодиків грала в карти, зсунувши столи. По довгому коридору, перемовляючись, ходили безробітні офіціанти, всі як один в малинових блюзках, і прибиральниця возила по підлозі мокрою шматою. Більше в ресторані нікого не було.
So.
Отож першою стравою була звичайна на вигляд зупа, чомусь налита в двовухі, хвацько розписані горнятка. Виглядала занадто масною, однак навівала спогади не про домашній бульйон, зварений із доброї половини курки, і не про капусняк на телячій кісточці, присмачений товченим салом, і навіть не про пісний святовечірній борщ, заправлений лляною олією, а про всім відомі кубики золотистого (поки його не оббереш із фольги) концентрату, котрий більше скидається на фарбу художників-гастрономістів, аніж на їжу. Втім, судячи із консистенції зупи, кубиків тут не жаліли.
Зупа була дуже гаряча, а шар жиру достатньо суттєвий, аби тримати тепло довше, ніж може вичекати голодна людина. Тому я долив у горня пива — темного холодного пива, мабуть, недоречного о такій порі року. Однак я намагався певний час утриматися від споживання міцніших напоїв — звідси й пиво, і такий дещо незвичний коктейль. Перше ж занурення в його життєдайні товщі дало несподівані результати — майже доверху посудина була виповнена кусниками квашеного огірка, що вселяло підозру: а чи не звичайна це юшка огіркова (див.: Альфред Целлерман «Рецепти слов'янського світу» [Suhrkamp Verlag, München, 1939]) і, одночасно, дозволяло уявити кухаря-сноба, котрий заради самого естетичного задоволення наповнює солоними смарагдами цей паруюче-сумнівний океан. Бо навіть краючи огірки, він не обмежився звичними поперечними й поздовжними надрізами, а добивався досконалої імітації справжніх кристалів. Глибше, що відкидало підозри в запозиченнях із «Слов'янської кухні», почали траплятися шматочки телячих нирок в парадоксальному поєднанні із кружальцями сосисок — тих синтетичних, кольору сафарі сосисок, котрі продають на
