Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби - Юрій Романович Іздрик

Красу може зруйнувати що завгодно. Наприклад, пробудження в чужій кімнаті з пожовклою стелею й облущеним жалюзі між віконними рамами. Бо все це виявилося лише сном. Я ніяк не могла усвідомити цього, прийняти повернення до реальності. Боже, чому все найкраще, що було в моєму житті, виявилося сном? Чому?! Якщо все це було можливим уві сні, то невже воно нездійсненне в реальності. Де мені шукати того, хто кохав мене й кого кохала я? Чи маю йти по світу, вдивляючись у зустрічні обличчя? Чи мушу молитися у кожному храмі, стукати в кожні двері, щоб знайти його, переноситися з міста до міста? Чи, може, стрибати з кожного моста?

Але ти знаєш, всемогутній Боже, що часу на це не залишилося. Вже надто пізно. Вже черепахи покинули свої гнізда, вже черепашині очі повидзьобували колібрі, вже наступають пустка й пітьма.

Єдина надія, ще доступна для мене — сподіватися, що я теж наснилася своєму коханому і ще залишаюся в дзеркалі його очей, і він пам'ятає мене, пам'ятає, як ми пестили одне одного, ще, може, відчуває кінчиками пальців, як дотикав мого волосся.

І що мені залишається, Боже? Тільки плакати, тільки плакати, правда?

Адже людина на дев'яносто відсотків складається зі сліз.

Він

Ти кажеш: будь вільним. Бачиш, я ніколи не був вільним, і дотепер не знаю, що це таке. Найперше моє дитяче самоусвідомлення, яке можу згадати, полягало у відчутті, ніби я потрапив у якусь гру, правил якої не знаю, натомість всі довкола поводяться за цими правилами. Мені було страшенно некомфортно в цій ситуації. Але я нікому не признавався, що не знаю правил, і нікого не питав про них — це було б так соромітно, що оточуючі до кінця життя зневажали б мене, відвернувшись, немов від прокаженого. Я просто уважно приглядався, намагаючись збагнути правила гри у ході самої гри. Іноді це призводило до курйозів, я часто ставав об'єктом насмішок, але мене все ж трактували як гравця — незграбного й незугарного, але гравця. Я уважно слідкував за діями інших, намагаючись поводитися подібним чином. Було дещо незвично виконувати усі ці ритуали, не розуміючи їх сенсу, але, думав я, якщо всі довкола так впевнено роблять саме те, а не інше, то проблема полягає тільки в мені — не можна ж собі уявити, що така величезна кількість людей помиляється. Згодом, мені здалося, ніби я опанував правила гри, в кожному разі все менше й менше виділявся на тлі інших. І все ж відчував, що решта володіє якоюсь найголовнішою таємницею, тільки розгадавши яку, можна повністю влитися в суспільство. Я успішно закінчив школу, за порадою батьків покинув вчитися музики (бо варто, як мені пояснили, обирати певнішу, надійнішу професію), вступив до якогось там інституту, в якому до цього часу не знаю як опинився, одружився, народив сина (вірніше, брав участь у його зачатті), почав працювати, тобто чесно поводився, як усі. Ніхто вже, як мені видавалося, не підозрював у мені чужака. І все ж я ніяк не міг второпати, для чого все це. Я витратив купу зусиль і часу, щоб досягти статусу «свого», сподіваючись, що коли виконаю всі ці необхідні процедури, то нарешті таки зрозумію сенс. Однак очікуване прозріння так і не приходило. Минали роки, часу для осмисленого існування залишалося щоразу менше, і я вже почав було нервувати, що мене просто водять за ніс — що за лажа! — я чесно відбув усі ритуали, а обряду ініціації так і не відбулося. І я почав потайки підглядати в замкову шпарину буття. Я знав, що цього робити в жодному разі не вільно, що покарання не уникнути, але іншого виходу в мене не було. І знаєш що? Виявилося, мене таки обшахрували. Головна таємниця виявилася простою, як всяка істина — ніяких правил просто не існує, тобто я був вільним від самого початку, вірніше мав усі шанси бути вільним, але ніколи ним не був. І я програв у цій грі без правил саме тому, що якихось там правил дотримувався. Звичайно, я запанікував, почав гарячково шукати виходу, але всі виходи виявлялись черговими тупиками, а у відсутності виходу й проявилося покарання за підглядання в замкову шпарину, яка, щоправда, дедалі більше скидається на горлечко пляшки. І ллється з неї в мої нікчемні нутрощі отруєне зілля знання. Блаженні убогі духом; у многом знанії — многія пєчалі і таке інше.

За роки «праведного» життя я призбирав собі купу обов'язків, звільнитися від яких тепер уже немає жодної можливості, і залишається тільки сподіватися, що життя це не триватиме аж надто довго.

І все ж, я пам'ятаю те, чого ніколи не мав. Воля — це маленька-доросла-дівчинка-жінка-наречена. У неї твоє хвилясте волосся, і твої очі, і твій сміх. Вона дотикає мене твоїми ніжними руками і цілує в уста так, як тільки ти можеш цілувати. Вона пестить мене в струменях води, і я відповідаю їй взаємністю. Вода стікає нашими тілами, щоб повернутися в правічний океан, а потім здійнятися невидимими хмарами у небо, де тільки сонце, вітер і рай.

Як бачиш, я вже цілком втратив почуття гумору.

Вона

Вона спускалася до води. Сходити вниз було куди важче, аніж підніматися вгору. Ліс розступався неохоче, відкриваючи щоразу нові гущавини, ніби це були якісь безконечні декорації, зліплені в кільце. Пісок зрадливо осувався під ногами, засвідчуючи причетність до каверз геосинкліналі. Бабине літо, змінивши підданство, перетворилося на слину диявола[14], трави бездарно мавпували ліан. І все ж переміни в освітленні свідчили про те, що вода близько.

Вона не розмовляла вже кілька днів. Не розмовляла навіть подумки, ніби слова втратили для неї звиклий сенс. Так воно й було — магічне око слів раптом згасло для неї, а її власні очі тепер бачили вже анонімний, і тому цілком інакший світ. Вона не могла б зараз подумати про ліс як про «ліс», чи про дерева як про «дерева», не змогла б назвати довколишнє цими словами, та й будь-якими іншими теж. Слова перестали бути назвами речей і самі перетворилися на речі, опавши в змертвілі аркуші книжок, сторінки газет, картки нотатників. Слова виявилися мешканцями якогось іншого, паралельного світу. Вони траплялися повсюди — на афішах, рекламах, дороговказах, конвертах, рахунках, буклетах, етикетках, обгортках, сигаретних