Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби - Юрій Романович Іздрик
За сім хвилин до кінця
Я пришивала ґудзик, коли він зайшов. Ґудзик теліпався на нитці вже кілька днів, але я ніяк не знаходила часу пришити його, і сьогодні він просто залишився в мене в руках, коли я защіпала халат. Отож я пришивала ґудзик, коли зайшов він, той, хто. Вірніше, спочатку він постукав до одвірка, бо двері були привідчинені, і запитав, чи можна. Від несподіванки я вколола палець, оскільки через радіо не чула, як він наближався по коридору. Передавали концерт Кори. «Можна», — сказала я. На пучці виступила крапелька крові. Я мусіла піти за ширму, щоб одягнути халат. Кора співала: «…kiedy sobie wspominam[2] dawne dobre czasy, czuję się jakoś dziwnie, dzisiaj noc jest czarniejsza…»[3]
Він чекав мене коло столу — в одній руці тримав течку, в іншій — купальні капці. В нього був якийсь дивний голос, без звиклих чоловічих інтонацій, але дуже характерний. Я б упізнала його й через роки, навіть по телефону.
Телефон задзвонив, коли я заповнювала журнал, і я знов здригнулась від несподіванки. Напевно подумав, що я істеричка. Телефонували з приймальні. Вже вдруге. «Я знаю, — сказала я, — знаю» (на тому боці поклали слухавку і звук гудка несподівано співпав із тональністю радіомузики). Він відповідав на мої запитання старанно артикулюючи, надто виразно вимовляючи слова. Я здогадалася, що звичайно він ледь розтуляє уста, бурмочучи під ніс. На чолі йому виступив піт, але він не міг витерти його, бо обидві руки мав зайняті — так і не наважився покласти речі куди-небудь. «Сідайте», — сказала я йому, хоча формальності вже було полагоджено і треба було йти. Він сів, дістав з кишені пожмакану хустинку і витер чоло. Ще деякий час вдавала, ніби вивчаю записи, відчуваючи, як він намагається не дивитися на мої руки. На обличчя так, здається, ні разу й не глянув. «Ну от і все. Тепер можемо йти».
Він стояв позаду, коли я замикала кабінет. Ніби вивчав мене надто пильно. Аґресивно аж. Потім, коли йшов за мною, вже, здається, ні. Я сказала йому, що капці його, напевно, однаково доведеться залишити в покоївки, тож зайвий клопіт носити їх за собою. Тут він не на жарт перелякався. Чи то не хотів вбирати чужого взуття, чи то так дорожив власним. Намагалася його заспокоїти: «Немає нічого страшного, вам видадуть зручні пантофлі», та це не переконало його. Зупинився і так, ніби йшлося про життя і смерть, запитав: «А в чому ж я піду в душ?»
За сім хвилин до кінця
Вона пришивала ґудзик, коли я зайшов. Ґудзик теліпався на нитці вже кілька днів, але вона ніяк не знаходила часу пришити його, і сьогодні він просто залишився у неї в руках, коли вона защіпала халат. Я застукав, і від несподіванки вона вколола палець — через радіо не чула, як я наближався по коридору. Крутили Кору. Вона давно не чула цієї музики і тепер думала про те, що десять років тому все сприймалося зовсім по-іншому. Може, тому, що слухалося вночі. Вона вколола палець, і на пучці виступила крапелька крові. У неї була хороша кров.
Одягаючи за ширмою халат і посмоктуючи вряди-годи палець, вона про щось мене питала, я машинально відповідав, прислухаючись одночасно до слів, котрі лунали з приймача («Kto chciał cieszyć się światem[4], ten staje przed zadaniem nie do wykonania»)[5], а в голові весь час вертілися клептоманські візії: в її шухляді (котра залишиться напіввідкритою аж поки вона не сяде за стіл і потайки не засуне ящик коліном) лежить надкушене нею яблуко, закладена скріпкою повість Solange MARRIOTT «Rien du tout, ou la conséquence»[6] (ст.32), і косметичка, повна нерекламованих, але справді добрих речей, опис яких завів би мене надто далеко. На дні шухляди знизу — про що ніхто не здогадувався — була приліплена вже скам'яніла жуйка, котру залишив колись по собі нічний черговий — студент третього курсу, вуграстий лоботряс, зануда і потенційний збоченець. (А втім, доля вбереже його від збочень. Після далеко не блискучого закінчення інституту батько влаштує його дрібним клерком в аптекоуправлінні, де він по недовгих туалетних фліртах із секретарками та практикантками ні з того, ні з сього на диво всім спокусить дочку керуючого — кудлатого нехлюйного санґвініка — і таким чином забезпечить собі майбутнє з будинком, автом, просуванням по службі, грою в гольф (чи бридж?) та іншими суттєвими дурницями).
Вона забула напочатку запросити мене сісти, і я мусив відповідати на її запитання стоячи, аж поки збентеження, викликане моєю появою, не вгамувалося зовсім, і вона не показала рукою на стілець. Була дуже тендітною, і руки мала як в дитини. І овал обличчя. Це було непомітно через волосся, але якби вона зібрала його на потилиці, то виглядала б майже так само, як двадцять років тому, коли ходила до школи коротко підстриженою, або як десять років по тóму, тобто — хронологічна симетрія — десять років томý, коли опівночі в ліжку слухала Кору, а той, хто лежав коло неї, зібрав її коси в кулак і, вдивляючись у профіль горянки, вдихаючи паперовий аромат шкіри і річковий аромат волосся, дивувався сам собі: чому він не кохає по-справжньому таку по-справжньому чудову жінку. Втім, що він знав про кохання? Воно було для нього аберацією пам'яті, не більше. Він ніколи не відчував як слід теперішнього, його усвідомлення реальності завжди відбувалося з певним запізненням, його реакції завжди виглядали дещо анахронічними, і тому, тримаючи в руці її коси, він ще не знав, що за якийсь час буде думати, нібито не уявляє свого життя без неї — ретроспективна міфологізація свідомості.
Вона любила добрі речі. Мала до них смак. Мені подобалися тканини її одягу (навіть полотно казенного халата, якби не було накрохмаленим, могло б потрапити до цієї колекції), її косметика, прикраси, яких вона не мала, тобто — відсутність прикрас, її манікюрне причандалля та гігієнічні дрібнички — весь цей інструментарій ельфа-ескулапа, її взуття нарешті. Мені приємно було б дивитися на її черевики, туфлі, босоніжки в хвилини, коли вона йде по вулиці чи висідає з авта, чи піднімається сходами. Але найбільшу насолоду справило б споглядати, як вона ходить по кімнаті роззута — байдуже, боса чи в
