Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби - Юрій Романович Іздрик
За три і пів хвилини до кінця
Покоївка зустріла нас із пихою, притаманною вахтерському племені. Зрештою, може, вона була старшою покоївкою чи сестрою-господинею, чи навіть — світ не без чудес — відповідальною за цілий поверх. Стара фарбована відьма, призвичаєна до підслуховувань і нашіптувань, ласа на дурнички і подачки, котрі, втім, приймала не від усіх. Я, річ ясна, не належав до її улюбленців — червонопиких балагуристих комівояжерів, які твердо і впевнено відчиняють будь-які двері, бо торби їхні напхані салямі, коньяком, шампаном, парфумами, кондомами, злитками золота і плитками шоколаду — такі завжди знають, як дістати номер у переповненому готелі, як подзвонити з чужого телефону на інший континент, і який орган подразнити секретарці, щоб вона негайно пропустила до шефа.
Втім, треба віддати старій відьмі належне — деколи її симпатії були на боці відверто блаженних — своєрідний рудимент материнського інстинкту, цього фантому чуттєвості, народженого в надрах електоратів едіпа, комплексах електри та шахах роршаха. Одного разу вона пригріла скуйовдженого бородатого фавна з перлюстрованою ширінькою та коренем калгана[7] в жмені. Фавн, дарма що попервах претендував на роль сина-приймака, навдивовижу швидко залив очиська дешевим вином, по чому зробив спробу зґвалтувати новоявлену матусю, а, діставши відкоша, наблював у коридорі і зник. Залишився після нього невитравний запах і забутий корінець.
Іншого разу серце її розчулив ясноволосий молодик з просвітленим поглядом і щирою посмішкою. Цей був ґречним, стриманим і мудрим аки змій. Вони прогомоніли до ранку, попиваючи настояну на калгані самогонку та покурюючи запашний тютюн. Зазвичай старій достатньо було кількох фраз, щоб розгледіти сутність гостя і занести його до однієї з комірок свого всеохопного вахтерського реєстру, однак тут інтуїція її підвела. Вона й під ранок не знала, куди втулити цього вутлого розумника. Він був не подібний до інших. Річ ясна, лише повне незнання історії, філософії та історії філософії не дозволило відьмі здогадатися, що юнак цей був присутнім ще на славнозвісному сніданку в Канта[8], коли сердега Іммануїл залишився висміяним і поганьбленим.
Відьма витягла ключі і намагалася показати, як відчиняються двері. Від неї тхнуло шмінкою, шинкою і духами «Кармен». Відсьогодні влада її наді мною безмежна.
Поки вона гримотіла замком — мабуть, його не один раз змінювали, бо двері в тому місці були залатані кольоровим пластиком — я уявляв собі, ніби дивлюся на ту, хто привела мене сюди, напівпричинну-напівжінку-напівдитину. Вона стояла неподалік, прощаючись зі мною назавжди. Обличчя її здавалося незворушним — вона вміла стримувати емоції, але оскільки я був повернутий спиною, то вона не вважала за потрібне приховувати своє бажання курити. З цим бажанням вона так і боротиметься до кінця робочого дня, і тільки, коли вийде на вулицю і побачить, що пачка цілком порожня, з несподіваною злістю пожбурить її в смітник.
Отож ми більше не побачимось аж до кінця часів. Я намагався усвідомити це якомога повніше, та відчував лише якийсь, здається, стогін. Мені хотілося ще раз на останок зловити її погляд, хоча це й було позбавленим сенсу — я навіть не навчився вимовляти подумки її ім'я. І все ж, коли двері відчинилися, не втримався й поглянув на неї. Та тільки вона з якимось магнетичним жахом спостерігала за маніпуляціями старої відьми, чиї руки по лікоть вже були в моїй кімнаті.
За хвилину до кінця
Спочатку з'явилися руки. Короткі пальці, підозрілі нігті з невитравними слідами хни, котрою вона фарбує свої масні і сиві патли. Руки спритно перевірили порядок, а потім вона якось хвацько вчепилася пазурами в повітря і втягла себе всю. Слідом затягла й тебе. Ти оглядався збентежено. Тут ніколи не можна було сказати напевно: ось ліжко, ось вікно. Чи, наприклад, кут. Якось раз на місці шафи ти знайшов прохід в іншу кімнату, куди так і не наважився зайти, іншого разу, вже нічому не дивуючись, виявив, що ванна стоїть в кінці вузького й довгого приміщення, згори донизу викладеного жовтою плиткою. Під стелею самотньо світилася гола лампа.
Перше ж твоє пробудження на новому місці було відмічене топографічними метаморфозами і появою Ґорвіца[9]. Ґорвіц сидів на підвіконні і чекав закінчення сну. Він прийшов сюди рекламувати карамельки. Такі різнокольорові, хімічні, на патичках. І навіть не самі карамельки, а підставку для них. Підставку, що сама починала обертатися, як тільки-но ти схилявся над нею. «Вловлює флюїди», — пояснював Ґорвіц. Для комерсанта він виглядав надто флегматичним. В балачках ні про що ви збавили кілька годин, і ти час від часу нахилявся над хитрою штуковиною, швидше машинально, аніж підсвідомо, або швидше інтуїтивно, аніж щоб подивитися на обертання карамельок. «А взагалі їх можна їсти?», — несподівано запитав. «Не знаю, — відказав Ґорвіц, — віддаю перевагу родзинкам». Коло полудня він кудись запропастився разом із карамельками, залишивши, втім, підставку. Під вечір чувся його голос із сусідньої кімнати, але проходу туди знайти не вдалося. Підставка ще деякий час оберталася, а потім перестала. «Сіли батарейки, — вирішив ти. — Чи мо' закінчились флюїди?»
Якось по сусідству виявилася танцювальна зала, заставлена букетами. Квіти цілими оберемками стояли просто в відрах на підлозі і в трилітрових слоїках на столі (посередині зали знаходився громіздкий лабораторний стіл з газовими пальниками, пробірками, дистиляторами), і в химерних вазах, і в колбах, і навіть в китайському термосі, розписаному журавлями. Пахло осінню, житом, землею. Десь довкола ходила твоя колишня вчителька з учнями. Власне кажучи, то були чомусь самі дівчата. Ти з острахом чекав початку уроку, роздивляючись на всі боки. Якби ти знався на рослинах, то помітив би певну хронологічну несумісність айстр, жоржин, гладіолусів та флоксів, які переважали, з гіацинтами га анемонами, зібраними в окремі букетики. Але ти не запідозрив лихого навіть коли виявив на поличці кілька пташиних яєць у дерев'яній, вистеленій ватою, коробці. Мусів
