Тіні зникомі. Сімейна хроніка - Валерій Олександрович Шевчук

– Я щось спитав! – підігнав він.

– У ту ніч…

– В яку ніч? – перебив.

– Коли ви з батьком пили…

– То що було в ту ніч?

– Видіння. Сказав мені Господь: "Спаси його, бо пропаде, як і батько твій!"

– І це ти мене спасаєш? – вирячився на неї Андрій.

– Так! Хочу спасти! Тоді тебе й полюблю!

Більше слів не мав. Звівся різко з-за столу й поривно вискочив на ганка. В голові гули джмелі. Ця бідна душа була збаламучена і хоча під ту пору не був дядько аж вельми розсудливий, молоді літа ще мав, але йому раптом дійшло: до таких речей жінки самі не додумуються, бо вони супротивні природі їхній та й взагалі людській. Отже, був хтось, що напхав цих марев їй у голову, це конче мав бути чоловік, якого жінка по-справжньому кохає. Тоді й безум'я коханого видається їй одкровенням. Тільки так могла розчинити дитячу й незахищену душу, а той невідомий чорт надмухав у неї диму та попелу.

Андрій Петрович вирішив неодмінно з'їздити до тестя, але сам, без дружини. Коли ж їй про це сказав, вона прийняла це, як і все, безпристрасно, а на пропозицію, що вирвалась із нього цілком довільно, поїхати разом, відповіла звичним своїм: "Ні"!

– Не хочеш бачити батька? – спитав.

– Не хочу, – сказала просто. – Він мене силував! Біс живе у ньому!

"А чи не живе біс і в тобі, моя люба?" – подумав Андрій, але не сказав нічого, тільки скочив на коня, було то вранці, і поскакав щодуху в той бік, де в цей час спокійно сидів на ганку пан Михайло Капшук, задоволено кушпелячи люльку і виглядаючи, чи не приведе йому випадок гостя, бо сам, без гостя, ані випити, ані поїсти доладу не міг.

Гість приїхав надвечір, і це був Андрій Петрович. Михайло ж Капшук цього дня вже втретє вийшов на ганка і пускав сиві пасемка, примружено вдивляючись у далеч, що м'яко синіла перед ним. Побачивши зятя, він радісно вигукнув, повісив люльку за ланцюжка, до неї прикутого, на кілочка і з розхиленими обіймами пішов назустріч, зовсім не зважаючи, що зять був як ніч, чорний та грізний, адже більшої ночі боявся – самотньої, а він сьогодні й келишка до нутра не влив.

– Зятеньку мій дорогий! – закричав пан Михайло, радісно світячи очима й усім лицем. – А я тебе сьогодні цілий день виглядаю. Ще зранку шепнуло: чекай дорогого зятя!

Його стурбувало на хвильку хіба те, що зять, зіскочивши з коня, не припнув нагая до кульбаки, а пішов до тестя із ним – виглядав той, ніби гадюка, що звисала з руки. Ця гадюка погрозливо ворушила хвостом.

– А чого сам, чого без доні моєї коханої? – скрикнув пан Михайло і почав відчайдушно із зятем цілуватися.

– Про це й хочу з вами побалакати, – глухим, як грім, голосом сказав Андрій Петрович. – І може, ще й не так!

– Ну, ну, ну, синулю мій дорогенький! – заспівав пан Михайло. – Ну, ну, ну! Ось закропимо те, що кропиться, і змажемо, щоб легше йшло, – і побалакаємо! Чи ж я тобі враг і чи не родич найближчий!

І вони сіли за столом, який миттю наповнився трунками й наїдками, як і тоді, першого разу, правда, трунків було доста, а їжі значно менше; зрештою, гість був несподіваний. І той гість чомусь не покидав нагая, надітого на руку, а отак із ним сидів, граючись і примушуючи господаря сторожко на нього поглядати.

– Так що, пане тестю, – важко мовив Андрій, – підсунув, ваша милість, мені зіпсутий товар?

– Що таке говориш, безумцю! – гукнув на всю горлянку пан Михайло.

Тоді Андрій, як на духу, без соромливого утаювання, розповів, як тяжко неважить його жінка, при цьому очі його поблискували по-вовчому, а коли піднімав руку, щоб закинути волосся, яке цього разу чомусь лізло на лоба, то разом із рукою виповзав нагай-зміюка, а це вже аж зовсім було панові Михайлу не до вподоби. Він тяжко зітхнув, вислухавши зятя, і запав у мовчанку, печально зорячи на зятя.

– Чорти б його забрали, того чернецюру-собацюру! – раптом ударив рукою по столі.

– Якого це чернецюру-собацюру? – примружився Андрій, і нагай знову виповз з-під столу.

І печальним, майже плаксивим голосом пан Михайло Капшук, нещасливий тесть Андрія Петровича, розповів, що якось до нього внадився чернець із недалекого монастиря, дуже ласий випити і з'їсти. Був чорний, як жук, і зарослий волоссям так буйно, що на обличчі тільки й проступали, що ніс та очі, а все решта втонуло у заростях, і те волосся перло з нього так потужно, як трава в сонячне, але дощове літо, і коли б чернецюра-собацюра його не підстригав, то за три місяці міг би в нього загорнутись, як у ковдру. Він тоді, пан Михайло, не мав доброго застільника, отож прийняв капосного, а що ченцюра міг випити бодню, а з'їсти цебра, то вони майже заприятелювали. І не до шмиги панові Михайлу було, що те волосся ховало ще цілком молоду персону, а чернеча ряса жилаве тіло, Капшук вважав, що раз той чернець, то благочестивий і святобливий, а він, собацюра, мало того, що випивав бодню, а з'їдав цебра, а ще й наставив око на його єдиного скарба, його єдине сонечко, його щастячко, – з очей пана Михайла покотилися справжні сльози, – його єдину радість – Настуню, бо як тільки пан Михайло десь виходив чи западав у п'яну дрімку, той уже був біля Настуні і крутив там лисячим хвостом, і щось там туркотів і забив бідолашненькій дитині памороки. Але в гріх вони, це пан Михайло напевне знає, бо слуги в нього із гострим оком, не вступали, та й має таку звичку: коли гостя покидає навіть із потреби, за ним неодмінно стежить служка, навмисне для того наставлений, і то чиниться для того, щоб гість чого не потяг, як це попервах у нього не раз траплялося. Отож чернецюра тільки підсипався до Настуні, і щось їй крізь те волосся виціджував, а вона, дурна, розвісила вуха й слухала – оце і весь її гріх. Можливо, він і хотів звабити золотко пана Михайла, бо й тепер гадає, що то був не чернець, а чорт у чернечій одежі, а вдався задля цього до дуже хитрого способу, оскільки винюхав, що честю вона не поступиться, а оженитися на ній, як, чернець, не міг – почав намовляти взяти пострига у жіночому монастирі, що був недалеко їхнього, чоловічого, а ще й придумав, собацюра, щоб вона дала обітницю на вічне дівство.