Тіні зникомі. Сімейна хроніка - Валерій Олександрович Шевчук
– Ге! – сказав пан Михайло, який в цей час ніби трохи й придрімав. – Бачу, молодята порозумілися. Але катма сили волочитися до тієї церкви. Зараз пошлю гукнути попа, він вас тут таки й повінчає. Чи ж то ми не пани?..
Так одружився Андрій Петрович, за що дістав від батька й матері вже вдома добрячої нагінки, адже невістка, яка приїхала разом із ним, привезла з собою як придане тільки красу, одежу, яку носила, і трохи дивну замкнуту вдачу – більше Михайло Капшук за нею не дав нічого, бо нічого вже й не мав, усього свого маєтка пропивши та проївши і дбаючи не так про господарство, як про винного льоха, отож збути дочку було для нього немалою проблемою. До речі сказати про того загадкового Петра Зарубу, якого пан Михайло чекав на оглядини. Андрію Петровичу, їздячи в господарчих оборудках, випало якось із ним познайомитися. Той оповістив, що справді готувався приїхати до Капшуків на заручини, бувши вельми зачарований красою Капшуківни, але так і не поїхав, бо батьки рішуче заперечили, добре звідавши про маєтковий стан пана Михайла, адже не раз бували ним запрошені в гості й допомагали проїдати й пропивати його добро. Отож вони свого Петра рішуче на оглядини чи заручини не пустили, з чого Петро Заруба великого жалю не мав, бо одружився з милою, хоч і не такою гарною дівчиною, яка стала, як сказав цей чоловік, йому вірним і відданим другом.
Так Андрій Петрович увійшов у неповинування батькам, і був за це, як казала бабця, достатньо покараний Богом, бо в такий особливий спосіб придбана жінка поставилася до чоловіка, незважаючи на його зовнішню привабливість, як обложне місто до свого осадника, і перший акт оборонної війни став також небувалий, як признався Івану Михайловичу Андрій Петрович – Настуня на фізичне зближення з чоловіком не побажала йти, а коли він до того хотів присилити, верещала так дико, що не тільки всі в домі будилися, але й уся природна наладнованість молодика пропадала. Загалом же вона була тиха і спокійна, домашнього етикету не порушувала, виходила на сніданки, обіди, полудники, але дуже рідко на вечері, їла десь у такий спосіб, як вище описано, тобто вельми мало, ніколи не починала розмови першою, але відповідала завжди, правда коротко, не залишаючи ниток, щоб розмова могла розвинутися, господарством не цікавилася, хоча любила вишивання і гаптування, а коли Андрій їй за це дорікнув, сказала просто й незворушно:
– Це не моє господарство, і я не служниця.
Андрій Петрович, бачучи таку її відчудженість, пробував її по-своєму переконувати.
– Перший обов'язок жінки, – казав навчально мовчущому божеству, що сиділо супроти нього, мов статуя, – народити дітей і тим продовжити рід. Чого ж до себе не підпускаєш?
– Я до цього ще не готова, – просто сказала Настуня. – Окрім того, як це можна робити в переповненому людьми домі?
Ця розмова відбулася до відділення Андрія Петровича від батьків.
– Тоді давай це зробимо, – терпляче сказав Андрій, – у лісі, в затишній місцині.
– Ми не звірі, - сказала коротко Настуня. – Окрім того, нас можуть побачити.
Отак Настуня чітко й недвозначно поклала край цій розмові, і Андрій Петрович почав від того відчувати в глибині нутра поки що невелике роздратування, яке ще мав силу гасити, тобто виходило: вагітніла від їхньої спілки не вона, а він, але плід той був – звір, отака собі персоніфікація люті та гніву, якими Андрій Петрович запалає пізніше, коли той звір народиться.
Отож у домі Петра Григоровича Настуня не проронила нікому жодного негречного слова, а на кілька випадків, коли свекруха, за звичаєм, прикрикнула на неї, зреагувала по-своєму: стала ніби громом уражена, неймовірно розширивши прегарні очі, дивилася з таким нерозумінням на бабцю, ніби бачила в ній черв'яка чи гусеницю, а не людину. Але при цьому не видала жодного слова: бабця пізніше розказувала, що в неї від того погляду мурашки по спині почали бігати. Загалом невістка була ніби нежива, відтак усі домочадці почали відчувати її як інородне тіло в родині, як зуба, який хитається, бо в її присутності не могли себе вести натурально, а хіба так, як буває, коли гостять людину поважну, небезпечну і собі немилу. Все це витворювало напруження, ніби Настуня своєю поставою, красою, відчудженням, ходою, незворушними чемними відповідями витворювала в повітрі своєрідні міазми, які наповнювали повітря – всіх гнітила, обезволювала й дратувала, від чого в домі почали виникати часті сварки, але не з нею, звісно, а поміж себе. З дому ж Настуня майже не виходила, хіба на ганка, де сідала в крісло зі своїм вишиванням чи гаптуванням, тоді в домі всі полегшено зітхали. Одне слово, ситуація витворилася така, як це буває, коли дві ворожі армії зійшлися, покопали шанці, виставили гармати, розставили фланги, устаткували затилля і сховали помічні загони, але жодна не починала бою, чекаючи приключки. Однак бездоганна поведінка Настуні тієї приключки ніяк не давала, через що супротивна сторона починала помалу нову родичку тихо ненавидіти; вона ж сама ставала ніби рицар, закутий у риштунки на закутому у риштунки коні, однак готовий не до наступу, а до оборони, яку настановив тривати до останнього подиху. Третьою стороною на цьому невидимому бойовищі був Андрій Петрович, який, за обов'язком, мав би стати на боці своєї дружини, і він, може б це і вчинив, коли б і його вона не відкинула у стан ворогів і до себе таки не допускала. Отож тільки й міг: стежити, що відбувається, похмурим уважним розглядом, наслуховуючи, як у нутрі його виростав звір і, за спонукою того звіра, вряди-годи серед ночі заходив до кімнати, відведеної Настуні, а замків та засувів у внутрішніх дверях не водилося, – отоді й розлягався в домі дикий зойк, такий тонкий і такий відчайний, що Андрій Петрович змушений виходити геть, пристукуючи щосили дверима і бурмочучи під ніс прокляття, – відчував себе оганьбленим, адже чудово знав, що всі в домі попрокидалися і всі чудово знають, що й цього разу фортеці не здобув, а дехто напевне з нього кпив. Андрій же Петрович був із того гатунку людей, які не могли витримати, щоб хтось із нього кпив, відтак починав злоститися по-справжньому.
Зрештою, він збагнув, чого прагне Настуня і чого так настирливо, хоч і без
