Тіні зникомі. Сімейна хроніка - Валерій Олександрович Шевчук

– Та вподобала, вподобала! – нетерпляче сказав пан Михайло. – І нема чого нам гратись у ці заручини-мучини. Церква в нашому селі є, піп є, оце зараз збудимо наречену й рушимо вас вінчати. Що, ти проти? – войовниче вигукнув пан Михайло.

– Ні, чого ж, – сказав Андрій, у якого півмозку спало, а пів дрімало, та й навіть та половина була зашумована й залита Капшуковими трунками. – Але ж…

– Ну, що ти завзявся зі своїми "але ж", – знетерпеливився пан Михайло. – Але ж, але ж, ну що але ж?

– Хочу знати, – вперто вів своєї Андрій, – чи вподобала мене… Настя Михайлівна… а чи ні… Без цього… одружуватися не буду.

– Але яке це має значення? – щиро здивувався господар.

– Велике, – мовив Андрій Петрович, а він бував непомірно упертий, а коли опирався, зрушити його з місця ніхто не міг, навіть Капшукові трунки й безсонна ніч. – Бо я чому… поїхав на оглядини… без батька й матері?

– То чому? – зирнув на нього майже червоними очима Михайло Капшук.

– А тому, – повільно видобував із себе слова Андрій, – бо хочу знати… еге ж, хочу знайти ту… котра б мене… ну, котра б мене… полюбила… І котру… ну, котру б… полюбив і я.

– Про любов тільки в піснях співається, – незворушно сказав пан Михайло. – Але коли так уперся, піду її приведу.

– Але ж…

– Ну, що "але ж"?

– Але ж ще дуже… рано, – цілком сонно сказав Андрій.

– Хіба сонце не зійшло? – стурбовано спитав пан Михайло, очевидячки, сам не міг збагнути, зійшло чи не зійшло.

– А що, зійшло? – зирнув скаламученими очима Андрій.

– Іди глянь, бо я встати не можу, – сказав господар.

– То як же… як же підете… її будить?

– Ну, тоді вже доведеться, – зітхнув пан Михайло.

Андрій ледве звівся й подибав до вікна. Довго розглядався, ніби нелегка річ була визначити: зійшло сонце чи не зійшло.

– Що там? – озвався пан Михайло.

– Захмарено, – сказав Андрій. – Але десь воно там… зійшло.

– А коли зійшло, – поважно мовив пан Михайло, – то моя Настуня вже встала. А знаєш чого?

Андрій хильцем повертався на своє місце. Замість відповіді захитав головою, бо й справді не знав, чого рано встає Настуня.

– А це, щоб голою на росі покачатися, – так само поважно сказав пан Михайло. – Аби, сказати б, красу свою утримати.

І він зареготав, страшковито вибалушуючи очі.

Андрієві здалося, що господар несмачно собі жартує, і це була друга річ, на яку він конче мав звернути увагу, бо пан Михайло, маючи певні вади, володів і достойностями, а одна із них була та, що неправди ніколи не казав. Інша справа, що подавав свою правду під різною підливою.

Пан Михайло тимчасом виборсувався з-за столу, на що пішло немало часу, але вже коли звівся на ноги, то пішов, може, й нетвердою ходою, але рішуче в глибину дому. І на немале Андрієве здивування зовсім у короткому часі до залі й справді зайшла свіжа, як роса, ошатна й гарно вбрана панна, яка світилася такою вродою, що в Андрія зашумувала й друга, досі заснула частина мозку. Дівчина підпливла до столу й сіла навпроти Андрія Петровича. Пан Михайло знову заліз на своєї місце і важко віддихувався.

– Притичина така, дочко, – сказав він. – Ми тут з паном Андрієм трохи порадилися, і він мені признався, що вподобав тебе. Чи так кажу, пане Андрію?

– Еге ж, – хитнув Андрій.

– І він, дурний, хоче конче знати, як об стіну вперся, чи вподобала ти його? То що?

Дівчина обдивилася Андрія кригою синіх очей й опустила повіки.

– Язика проковтнула? – грізно спитав батько.

Настуня ледь-ледь хитнула. Це хитання можна було б витлумачити надвабіч: що вона хлопця вподобала, або ж згодилась із батьком, що проковтнула язика.

– Скажи вголос, – рявкнув батько.

– Так, – сказала Настуня, хтозна що маючи на увазі. При тому обличчя її ані зарожевіло, було холодне й безпристрасне, навіть тіні сором’язливості не наклалося.

– Один артикул пройшли, – видихнув батько й гикнув.

– Випийте води, – сказала дівчина, голос у неї був трохи глухуватий.

– Чого це пити воду, коли є щось ліпше, – сказав пан Михайло й глинув із келиха налитого туди трунку.

– Артикул другий, – сказав, віддихавшись. – Хочеш за нього піти?

Дівчина знову обдивилася Андрія кригою синіх очей й опустила повіки.

– Знову язика проковтнула? – рикнув батько.

Ллє це на дочку не подіяло, сиділа безмовна, але ніби трохи й напружена.

– Насте! – гукнув пан Михайло. І цього разу Настуня ледь помітно хитнула головою, і це хитання можна було б по-всякому тлумачити.

– Скажи вголос! – грізно мовив батько.

– Так, – шепнула Настуня.

– Досить тобі того? – поставив супроти Андрія червоні банькадла пан Михайло.

– Так, – мовив Андрій, бо під той час не мав розуму розрізнити, на яке із батькових запитань відповіла дівчина.

– Тоді вип’ємо на коня і гайда вінчатися! – вигукнув весело пан Михайло.

– Отак зразу? – зчудувався Андрій. – А старости, а батьки, а змовини?

– Е, то прості люди граються у ті дурниці, - легковажно сказав пан Михайло. – А ми, пани, маємо розумніші бути. Головне, не люди, а Бог! – і він повчально поставив замазаного якоюсь підливою пальця.

І тут Андрій побачив, що очі в дівчини якось дивно засвітилися, спершу звузилися, а тоді розширилися і з них потекло дивне, синє світло, що обпекло його, ніби доторк жарин, і хоча це тривало коротку мить, він не тільки схвилювався, адже то був, хай і безсловесний, але перший витік із неї живого почуття, як тоді йому додумалося, але й запаморочився, отож та частина його мозку, яка не спала, хоч і позбулася дрімок, але все ще була залита хмелем, та й та, що спала, а тепер прокинулася і трохи від хмелю звільнилася – обидві вони були залиті захватом від її появи і від розмови, яка щойно відбулася. І незвідь чому він подумав, що й справді не має губити ані дня, бо те, що йому всміхнулося щастя пізнати й пойняти аж таку красуню, може невдовзі виявитися сном, міражем, візією, видінням, яке так легко згубити, бо, згубивши, вже ніколи до нього не доступиться. Адже ця чудовна дівчина, котра оце сидить супроти, – щось і справді тонке, ненадійне, як ранковий туман, чи як тонка весняна крижинка, яка схопилася вночі, а з першими променями сонця може зникнути, а він би цього не пережив би. Отож у ньому піднявся бунтарський дух його предків, відчув, що наповнюється впевненістю, рішучістю, поривністю, що в нього застуготіло, як із тулумбаса від палиць, рожевий морок заповнив голову, і