Тіні зникомі. Сімейна хроніка - Валерій Олександрович Шевчук

в хлібі, що в деяких корів пропало молоко, що хтось зупиняє хмари якраз перед їхнім селом, від чого сохнуть поля й городи, адже по сусідніх селах дощі йдуть, а їхнє оминають, а коли не обминають, то висипають такий град, як голубині яйця, що приносить посівам велику шкоду. Дехто з дівчат, особливо з тих, з якими бавився Андрій Петрович, почали скаржитися на пристріт, а в кількох викачували переляк і всілякі подібні речі. Місцеві відьми клятвенно від того відрікалися, а всі однодушно вказали на молоду пані. Для цього подали такі докази: перше, помічено, що вельми рано, тільки починає світати, як прокричать півні, вона викрадається з дому в сорочці, скидає її й качається гола по росі (до речі, це саме казав про дочку і Михайло Капшук); друге, вона вбирається в пишні намиста і йде із кошиком у ліс, де довго пропадає, часом просто сидить на галявині, а повертається з повним кошиком ягід, які їй ніби збирає нечиста лісова сила; часом палить вогонь, при тому невідомо як його запалює, і чинить для цього якісь дивні дійства; третє, збирає всіляке зілля, а зілля, як відомо, є добре й лихе. Сільські відьми, зібравшись і погадавши у свій, невідомо який спосіб, однодушно визначили, що всі ті капості чинить пані, тож селяни просили пана покласти тому заказ, аби вони не тратилися і не бідніли. Хай пан осудить жінку сам, або ж дозволить, щоб це вчинили з нею вони. Власне, вони не судитимуть, а тільки візьмуть на спробу, бо судити пані права не мають, хіба з його наказу.

Андрій Петрович не був забобонний і з того вельми здивувався.

– Як же візьмете її на спробу? – спитав.

– Зв'язати й кинути у воду, – сказав найповажніший із селян. – Коли тонутиме, то не відьма, і ми її відрятуємо, а коли випливе – відьма. Але перед цим треба провести її голою по селі, щоб шкода, чинена нею, відпала.

Саме це останнє і сподобалося Андрію Петровичу, бо то був видимий спосіб ту гордячку принизити, а отже й упокорити, чи точніше, взяти над нею гору.

– Гаразд, – сказав, усміхаючись, бо наперед уявив, яка чудова вийде картина. – Але спершу маю з нею поговорити.

І він рушив на останню розмову із жінкою, перед цим випивши для твердості духу доброго кухля пінної. Відтак виглядав велично й загрозливо, і справді подобав на орла.

– Чи знаєш, що селяни звинувачують тебе у відьмацтві? – спитав гостро.

– Коли це їм дозволяєш, – відказала Настка.

– Чи признаєшся до цього?

– Наречена Христа не може бути відьмою, – коротко відказала вона.

– Чи наречена ти Христова, це ще треба подумати, – блиснув він оком. – Але поки що – моя жінка. І от що скажу, раз і востаннє: або отямся, перестань казитися, або віддам тебе селянам на їхню пробу.

Вони протримали якийсь час погляди, наче схрестивши мечі.

– Коли можеш, віддавай, – витисла із себе.

– Отже, жінкою моєю бути не хочеш? – в нього затремтіли ніздрі. – Попереджаю: вони роздягнуть тебе, і голу проведуть по селі.

– А тоді топитимуть, – сказала спокійно Настка. – Знаю! Так учинили і з моєю матір'ю. Коли це станеться?

– Вони вже йдуть, – мовив крицево Андрій Петрович.

Дивне в цій розмові було те, що провели її без емоційних спалахів, а як двоє погоджених спільників. І як погоджене подружжя вийшли на ганка, біля якого вже зібралися слуги, відтак побачили, що знизу під гору, а дім стояв на пагорбі, йде строката юрба з палицями, горщиками, макітрами, рублями, качалками, тріскавками, дерев'яними мисками та лотками, витворюючи дивний стукіт і видаючи не менш дивні рипливі звуки – це коли водили качалками по рублях. А ще виспівували щось протяжне, із вигуками, старовічне і також дивне. Попереду дибав дід із сивою, майже до пояса бородою, в білій полотняній одежі, в постолах та білих онучах, волосся його було перев'язане вишитою стрічкою, а в руці тримав сучкастого костура, відшліфованого до блиску, і з навершям із буйволячого рогу. І здалося тоді Андрію Петровичу, як любив потім розказувати, що це виступають із мороку часу тіні зникомі їхніх предків і що це дійство – не вигадка непросвічених умів, темних у забобонах своїх, а давно завчена і чітко опоряджена гра, початок якої бозна в якій часовій глибині. Всі ті люди йшли, злиті одним духом у єдине тіло, у певній вірі, видженнях та розумінні, тобто в цей час вони не існували кожен окремо, а складали щось з'єднане, злите, витягнуте із глибин пам'яті та свідомості.

– Маєш час одуматися, – тихо сказав жінці Андрій Петрович.

І те, що побачив, його вразило. Вона дивилася на похід, на оту юрбу, що напливала, як бурунна вода при повені чи зливі, із якимсь незбагненним захопленням, бо очі її сяяли і все лице світилося, а вуста тримали, а це так рідко в неї бувало, легку всмішку. Тоді вперше подумав Андрій: а чи не безумна оця красуня? Що знає він про неї, адже й справді нічого. На його пропозицію Настуня так і не відповіла, отож стояли й надчікували, поки юрба вибереться на пагорба. А та не так ішла, як танцювала, вимахуючи руками, – і стояв сухий стукіт, і дерлося дерево об дерево, тарахкотіло, рипіло, і виривалися з ротів гострі, тонкі жіночі покрики, наче жовті вихлипи, і відчувалась у тому врочиста напруга, бо то не були веселощі, а ніби втілені у живі образи духи вітру, що започатковує грозу. Від того й повітря набрякало дивними розрядами, ніби ширяли в ньому невидимі блискавки.

Зрештою юрба спинилася, влившись у двір, перед ґанком і, ніби на команду, всі звуки зникли, люди причаєно дихали і розглядали із жадібною цікавістю те чудо, що світилося на ганку, красуню оту дивну, а вона стояла, звівши голову із розпеченими синім полум'ям очима.

Білий дід, достеменно як волхв, виступив наперед і вклонився панові.

– Чи дозволите, пане, вчинити те, що маємо? – спитав тремтливим голосом.

– Дозволяю, – сказав Андрій Петрович.

– Нехай зійде вниз і жінки її роздягнуть, – сказав дід.

– Роздягнуся сама, – дзвінко сказала Настка, – не дозволю торкатися мене брудним рукам. А зв'яже нехай мій чоловік.

– Тоді роздягайся! – сказав дід.

Настуня почала спокійно скидати із себе одежу. Андрій Петрович ніколи не бачив своєї жінки оголеною, отож йому ніби кілок застряг у горлі.

– Отямся і впокорись! – тихо сказав. Але вона його не слухала. Залишилась у самій сорочці, а за мить скинулась і сорочка, наче майнули крила білого велетенського птаха, й випали із тієї сорочки великі пишні перса.