Тіні зникомі. Сімейна хроніка - Валерій Олександрович Шевчук

Тоді дзвін, що його витворював пан Михайло, раптом затих, ніби хтось його ножем обрізав.

– Що ти мелеш? – спитав господар.

– Авжеж! – так само печально продовжив Андрій і на полегшення з нього знову полилося, і знову в темені ніжно задзвонив дзвінок.

– Їхав на оглядини Настуні.

– Але ж моя дочка Настуня і є! – твердо мовив пан Михайло.

– Це так, – сказав Андрій, – але їхав до Настуні, дочки пана сотника Василя Лазаревича.

– До отого бовдура? – скрикнув Михайло Капшук. – Але чи ти бачив і знаєш його дочку?

– Ні, - сумно проказав Андрій, все ще видзвонюючи. – Отож на оглядини й їхав.

– Але ж то жаба, не дівка! – скрикнув пан Михайло і почав похапцем застібуватися, – хіба цього не знав?

– Ні, - відгукнувся так само печально Андрій. – Заблудився й прибився до вас.

– Не заблудився, а Бог тебе привів! – урочисто сказав пан Михайло. – Але стривай, зараз розберемося. Як тебе звуть?

– Андрій Темницький, – кволо відгукнувся юнак.

– Кінчай своє діло, не до того нам! – тверезо мовив господар.

Андрій послухав і своє діло скінчив – мелодійний дзвін обірвався.

– Отже, ти Андрій Темницький, а не Петро Заруба? – обережно спитав Капшук.

– Так воно і є,- зітхнув Андрій.

– І їхав на оглядини не до мене, а до того бовдура Лазаревича і його жаби?

– Так, – видихнув Андрій, приймаючи на обличчя сильні вітрові подуви, в яких вперше відчулися крижані нитки, адже перед осінню вже було.

– Хм, хм, – господар був начебто також спантеличений. – А мою дочку бачив?

– Та ж звісно, – сказав Андрій. – Сиділа з нами за столом.

– І справді, - згодився Михайло Капшук. – То як вона тобі?

– Гарнішої дівчини в житті не бачив.

– Бо так воно і є, - гордо сказав Михайло Капшук, мову тепер вів твердо й цілком тверезо. – Чи ж уподобав її?

– Кому не сподобається така красуня? – сказав Андрій.

– То в чому річ?

– Як це – в чому річ? – не збагнув Андрій. – І хто такий Петро Заруба?

– Петро Заруба – це той, що в мене гостити вже не буде, – сказав пан Михайло, – бо приготоване для нього ми з’їли, а поставлене випили, хе-хе!

– Це вже і я збагнув, – відгукнувся Андрій, сумно п’ючи вітер із крижаними нитками.

– То в чому річ? – знову спитав Капшук.

– Про яку річ кажете? – не міг допетрати Андрій.

– Ні, ти, мабуть, переїв і перепив, – нетерпляче сказав Капшук. – Дівчину бачив?

– Та ж звісно.

– Сподобалася тобі?

– Та ж звісно!

– Отже, оглядини відбув, – категорично прирік пан господар. – Чи, може, не так?

– Та начебто й так, – невпевнено проказав Андрій.

– Отож вирішуй і не дуже дляйся: на кому ліпше оженитися: на тій, що сподобалася, чи на тій, якої і в очі не бачив, і скажу тобі, як на духу: жаба – не дівка. Чи ліпше взяти красуню, якої світ не знає, що як писанка, чи жабу, аби тобі цілий вік кумкала? То що?

– Та ж звісно, ліпше взяти красуню, – невпевнено приказав Андрій.

– Тоді давай лапу! – радісно сказав пан Михайло, і вони обмінялися міцним рукостисканням, а по тому ще й обійнялися й поцілувалися тричі.

– Але ж… – спробував захиститися Андрій.

– Що "але ж"? – нетерпляче обірвав господар, відводячись.

– Але ж ми не спитали… чи сподобався Настуні я?

– Ну, це клопіт малий, – байдуже прорік пан Михайло. – Аби я тебе вподобав.

– Але ж… – знову почав Андрій.

– Що "але ж"?

– Чи не любить вона… того Петра Зарубу?

– Якого ще Петра Зарубу? – здивувався пан Михайло.

– Ну, того, що мав приїхати до вас на оглядини.

– А-а, того? – байдуже позіхнув пан Михайло. – Того вона і ввічі не бачила. А тебе вже бачила, – і додав, впритул наблизивши до Андрія розсміяне лице. – Коли сказати по-правді, моя Настуня нікого не любить! Але на те ми й козаки, щоб на баб не зважати. Чи ж ти не козак?

– Не лише козак, але й уроджений шляхтич, – гордо сказав Андрій.

– Отож-то, – згідно відказав пан Михайло. – Коли так, нашу угоду треба закріпити. Ходім вип’ємо й поїмо!

Пізніше, коли Андрій Петрович оповів цю історію при нагоді Івану Михайловичу, небожеві своєму, і то з причини настановчої, бо подібне пережиття мав його батько, Іванів дід, та й у самого Івана в юності трапилося щось подібне, і тільки завдяки Андрію Петровичу остерігся; так от, розповівши цю історію, Андрій Петрович сказав, що помилка його була не в тому, що відразу не вияснив ситуації і не вів себе відповідно; також не в тому, що, як казала матінка, красеню годі брати в дружини красуню (мій батько видозмінив цю мудрість, вважаючи, що поважній людині взагалі на красунях не годиться одружуватися), не в тому, що так відразу зачарувався дівчиною, адже було чим зачаруватися, замість розсудно роздивитися; не в тому, що надто швидко по тому одружився, а в тому, що не звернув уваги на чесну засторогу Михайла Капшука, що його дочка нікого не любить. Він тоді, бувши підпилим та переїлим, гадав, що дівчина просто ще не встигла когось полюбити, аж доки не з’явився, за грою долі чи за божим промислом, він, але річ у тім, що це, здається, й справді була питома риса Настуні Капшуківни, вона, за дивною натурою своєю, справді нікого не любила та й не була здібна до любові, бо серце її було замерзле на кригу, відтак чоловік мимоволі ставав для, неї не душевним приятелем та головою її родини, а ворогом, із яким вона, як воїн супроти воїна, ставала до поєдинку – отака була непережитна вада тієї дивовижної жінки, хоча мушу признати, що її дії та вчинки можна тлумачити й по-іншому, про що скажу далі.

Михайло Капшук допивав і доїдав із Андрієм те, що було наставлене на столах, навіть слуг не турбуючи, які зморено хропли десь по закамарках, не турбували вони й Настуні; за вікном шумувала нічна гроза, а вони пили, і їли, й теревенили, власне, говорив господар, а гість підтакував або говорив тоді, коли його щось запитувано. А пан Михайло після тієї чудової домови на ганку виявив великого інтереса як до роду, так і до маєтків Темницьких, сказавши при цьому, що Петра Григоровича він не тільки знає, але той якось гостив у нього, адже в нього гостили всі, бо такий уже хлібосольний удався. І так вони просиділи аж до світанку, а вранці Андрій Петрович голосно заявив, що він не проти заручитися із Настею Михайлівною, але тільки при одній умові, що вона його вподобала, бо