Тіні зникомі. Сімейна хроніка - Валерій Олександрович Шевчук
Відтоді вони поміж себе не розмовляли, навіть не їли разом, хоч наступного дня, прокинувшись, спитав її:
– Кажу востаннє: чи впокоришся мужеві, як це велить закон?
– Цього не буде ніколи, – сказала коротко, не дивлячись на нього.
Переселившись на власне господарство, Андрій Петрович мав безліч клопотів, через що цілоденно мотався полями, косовицями, біля худоби, на фільварку, не раз і сам ставав у ручку з косарями, безпосередньо всім кермуючи й даючи лад. Від сонця, вітрів та гризоти душевної лице його потемніло, загострилося й набуло дикої краси, яка однак нітрохи не зворушувала Настку. Раз у тиждень він напивався, часом брав участь у селянських святкуваннях і там, після танців та пиятики, хапав якусь дівку й тяг у темряву, і ні разу при цьому плоть його не підвела, а жодна дівка й не подумала пручатися, бувши зачмелена його вродою. В такі часи власна жінка не ставала потрібна, і він, ледве добравшись додому і звалившись на ложе, дико на всю хату хропів. Коли ж напивався, а дівки чи жінки іншої під рукою не було, чорна хмара знову сідала йому на карка, плоть набухала вже на підході до дому і повторювалася та ж таки сцена, що вище описана: Настка бувала розписана його нагаєм, але нічого вчинити їй не міг. Це доводило його до шаленства.
Десь на той час до батьківської оселі завітав Андріїв старший брат Йоасаф, єпископ. Андрій помчався до нього просити поради й порятунку. Йоасаф згодився приїхати до нього, бо Настуня у дім свекра та свекрухи їхати рішуче відмовилася.
Побачивши єпископа, дівчина приклякла й покірливо поцілувала йому руку. Розмова між ними відбулася приблизно така:
– Чому гнівиш Бога, жінко, і не коришся чоловікові? – грізно спитав єпископ.
– Бо дала обітницю зберегти дівство для Христа, – покірливо сказала Настуня.
– Але таку ж обітницю дала на святе малжество. Чи захоче тебе Христос? При тому, друга обітниця в часі пізніша, отож покриває першу. Тепер ти заміжня й мусиш жити в малженстві, як велить Господь. Слово бережи заради клятви перед Богом.
– Друга обітниця, – сказала Настуня, – була не з моєї волі, а з приневолення. Пишеться у Святому Письмі: не любіть неправдивої присяги, бо це те, що зненавидів я. Так промовив Господь.
– Знаєш Святе Письмо? – здивувався єпископ.
– Знаю, панотче, воно для мене закон, а не закони світу цього поганого.
– Мовив Господь: "І зроблю я з тобою, як зробила ти, що погордила присягою, порушивши союз".
– Присяга Господу і союз з Господом, – сказала Настуня, – вищі від присяги людині і союзу з людиною. А неправедна клятва не дійсна.
– Чи просила, щоб чоловік звільнив тебе від присяги й відпустив у монастир?
– Ні, - сказала Настка, – але він знає про те.
– Чому ж не просила?
– Тому, що боюся його. Він став логовищем для звірів і поклонився закону, що дав владу для звіра.
– В ненависті, дочко, пробуваєш, – сказав єпископ. – А які діла плоті: гнів, сварки, ненависть.
– Гнів і сварки не від мене починаються, – рівним голосом мовила Настка, – а від нього, озвірілого. Я ж ніколи не гнівалася й не сварилася, але звіра в ньому не шаную.
І вразився єпископ силою її розмислу, порадив жінці попрохати чоловіка відпустити її, а Андрієві, братові, дав совіт задовольнити її прохання, і вільно йому буде, він у цьому посприяє, пошлюбитись удруге із такою, яка буде йому достойна жона.
Але Настка чомусь не попросила покірливо відпустити її, хоча Андрій Петрович із резонами брата погодився, більше жінки не бив, навіть п'яним бувши, хіба побільшив інтереса до селянок і кілька з них уже почало набрякати од його невсипущості: на жінку власну відтепер не звертав жодної уваги, наче її в домі й не було…
(Я довго міркував, намагаючись зрозуміти цю жінку. Пояснень її поведінки могло бути кілька. Перша: покірливість узагалі не була в її натурі, отож змусити себе упослідитись і покірливо щось у ненависного чоловіка просити не дозволяла їй гординя, адже це значило б, що у війні, яку вела, перемога все-таки виявилася на його боці. Можливо, упокорилася б чоловікові, коли б той оволодів нею силою, а саме тут і була слабкість Андрієва як чоловіка, бо того вчинити не міг, не бувши насильником із природи своєї. Жінки ж бійцівського типу, а такою, здається, й була Настка, знайшовши в чоловіку ослабину, безнастанно й невсипуще, як осадники в слабше місце оборони фортеці, клюють туди і б'ють, аж доки твердиня не впаде, – хай читач дарує, що весь час уживаю військових порівнянь, адже для мене, офіцера артилерії, це природно. Друге пояснення може бути простіше: вона надчікувала, щоб до неї заявився чи дав поради, як має чинити, отой чернецюра-собацюра, за означкою Михайла Капшука, у якого напевне була безтямно закохана, а річ звісна, що безтямно закохані жінки сліпо йдуть за наказом об'єкта і стають жорстоко-байдужі до тих, з ким зв'язали свою долю. Можливо також, в них, тобто ченця та Настусі, була якась домовленість. Інших пояснень знайти не можу і не знаю).
Сам же Андрій Петрович, згодившись розійтись із жінкою, чекав, щоб вона покірно про те попросила, бо це мало б стати сатисфакцією для його гордості й чоловічої честі, відтак міг би уникнути принизливої упослідженості, яка виникає в чоловіка, коли жінка його зневажає, а для жінок бійцівського типу принизити чоловіка – вище задоволення. Одне слово, жоден бік покидати поля бою не захотів, що й привело до останнього акту цієї трагедії, яка й розірвала ті ланцюги, якими скувала себе ця дивна пара.
Річ у тім, що в селі Яструбині почали чинитися дивні речі. Селяни донесли Андрію Петровичу, що в полях хтось крутить закрути
