Коли ти поруч - Світлана Талан
Даші переказали, що її хоче бачити Андрій. Вона швидко пішла до нього в палату. Помітивши баночку, наповнену кров’яною рідиною, Даша підняла її з підлоги:
– Лікар це бачив?
– Бачив.
– І що він сказав?
– Що в його шафі є запасний халат, капці й шапочка, а ось запасних легенів, на жаль, у нього для мене не знайшлося.
– Не знайшлося, кажеш? – посміхнулася Даша.
– Уяви собі. Порився і не знайшов. Ну, чи не нахабство?
Даринка вилила вміст баночки, з жахом помітивши в ньому багато темних кров’янистих згустків.
– Тепер порядок? – звернулася вона до хлопця, ставлячи чисту баночку біля ліжка.
– Дашо, маю до тебе прохання, – сказав тихо Андрій хрипким голосом, який почав втрачати.
У Даші завмерло серце. «Невже, останнє?» – майнула думка.
– Що ще хочемо?
– Я хочу, щоб ти вивезла мене на двір. Хочу тобі щось показати і розповісти, – попросив Андрій, і Даринці трохи відлягло від серця.
– Погода гарна, – мовила вона. – А лікар дозволив?
– Нехай тільки спробує не дозволити, – усміхнувся Андрій слабкою посмішкою.
– Тоді вдягаємося – і на прогулянку.
З собою Андрій прихопив якийсь аркуш паперу, згорнутий у рулон. Даша везла його на візочку по заасфальтованій доріжці, і Андрій підняв угору голову, підставляючи обличчя назустріч косим променям сонця.
– Справді, чудова погода, – сказав він. – І небо чисте-чисте. Напевно, цього року буде рання весна.
– Хотілося б, – відповіла Даша. – Набридли вже холоди.
– Давай тут постоїмо.
Даша присіла на дерев’яну лавку, яка була вже повністю сухою.
– Бачиш людей за парканом?
– Бачу.
– Раніше, виходячи на прогулянку, я спостерігав за їхньою реакцією, коли вони проходять повз хоспіс. Ось дивись, дивися, Дашо. Пройшов чоловік. Він побачив мене, відвів погляд і відразу ж прискорив крок, кваплячись скоріше проскочити повз це страшне місце. Він удав, що нікого тут не побачив, і намагатиметься швидше забути про мене. А он дві жінки, які з неприхованою цікавістю подивилися на мене і стали перешіптуватися. Напевно, вони зараз губляться в здогадах, на що хворіє цей молодий хлопець в інвалідному візку. Вони теж намагались якнайшвидше пройти повз це місце. І так усі. Кожен з них гадає, що це місце не для нього, що доля хлопця у візку його не спіткає ніколи. І я не засуджую їх. Напевно, на місці людей за парканом я чинив би так само. І міркував, як вони зараз. Я ніколи не думав, що не доживу до тридцяти років.
– Скільки тобі років?
– Двадцять дев’ять.
– Ніхто не знає, скільки він проживе, – сказала Даша. – Підлікуєшся та поїдеш додому.
– Звідси додому живими ніхто не повертався.
– Що, зовсім ніхто?
– Іноді забирають родичі додому на прохання хворих, а так… Утім, я попросив тебе вивезти мене на вулицю зовсім з іншого питання. Скажи мені, що ти бачиш перед будівлею хоспісу?
– Доріжки, вздовж них лавки, кущики якісь.
Андрій розвернув свій аркуш.
– Дивись. Тут я зробив проект озеленення цього пустиря. Хворі не повинні бачити цей пустир, він у них і так у душі. Я ж за професією дизайнер з озеленення. Так от, я намалював тут докладний план з альпійськими гірками, фігурними клумбами квітів, тут ось – газонна трава. Обов’язково має бути полив, інакше трава перетвориться на довгу щетину. А ще потрібна газонокосарка. Без неї ніяк не обійтися. Думаю, що ходячі хворі змогли б самі й висаджувати квіти, і доглядати їх, і косити траву. Уявляєш, Дашо, що буде, якщо у людей з’явиться стимул? Спочатку треба посадити насіння в землю, потім дочекатися, коли проткнуться перші боязкі паростки, потім їх треба поливати, полоти і дожидати, коли вони зацвітуть. Коли там думати про… погане? Треба буде жити і чекати.
– Ідея хороша, – погодилася Даша. – Навіть чудова. А твій проект прямо-таки карколомний. Але на все це потрібні чималі кошти.
– Ось тому я розповів усе саме тобі.
– Чому мені?
– Тільки ти зможеш утілити мою мрію в життя, – сказав Андрій, дивлячись із надією просто в очі Даші. І Даринка зрозуміла, що це і є його прохання. Останнє прохання.
– Це буде нелегко, але я виконаю твоє прохання, хай би чого це мені коштувало, – мовила Даринка, не відводячи очей.
– Ти мені обіцяєш?
– Обіцяю.
– Я тобі вірю, – сказав Андрій, простягаючи Даші аркуш із проектом. – Тепер я буду спокійний. Давай повернемося до відділення. Мені стало щось зимно.
Даша допомогла Андрієві роздягтися та лягти в ліжко. Вона закутала його ковдрою, змовницьки підморгнула йому і вже відчинила двері, збираючись виходити, коли Андрій сильно закашлявся. Вона різко обернулася й побачила, як Андрій потягнувся за баночкою, хотів відхаркнути рідину, але з його рота щільним суцільним струменем на підлогу полилися великі згустки крові…
Цього вечора після смерті Андрія на душі у Даші було особливо тоскно. Вона відкрила ноутбук і перевірила пошту. Листів від Сергія, як і раніше, не було. «Чому, власне кажучи, він мені мусить зараз писати? – думала вона, лежачи в ліжку і намагаючись заснути. – Він написав, коли йому було погано, самотньо і страшно. Я добровільно відповіла, намагаючись йому хоч чимось допомогти. Зараз він підлікувався, відпочив і вже не потребує ні підтримки, ні листування. Чого тоді я чекаю?»
Даша загорнулася в ковдру і, не витримавши, тихенько розплакалася. Було шкода Андрія. А також своїх ошуканих таємних надій.
Розділ 41
Даша закінчила читати останні рядки вірша:
…І листя ніжне воркування,
І вічну пісню солов’я.
Коли б не вірила в світання,
