Коли ти поруч - Світлана Талан
Даринка повернула за ріг будівлі єврейської синагоги з сірої цегли із закругленими вгорі вікнами і раптом почула чийсь голос: «Дашо!» Вона обернулася. До неї бігла Свєтка. Все та сама коротка стрижка, модний одяг, посмішка на весь рот.
– А я дивлюся, ти чи не ти? – захекавшись, сказала Свєтка. – Начебто ти, але… ти якось змінилася.
– А ти ні. Все така ж, – мовила Даша.
– Яка?
– Модна вся, весела.
– Для печалі і смутку я не залишаю в собі місця, – засміялася Свєтка. – Життя прекрасне, ось я йому і радію.
– Це добре, – Даринка посміхнулася, але посмішка вийшла якиюсь натягнутою і сумною.
– Ну, розповідай. Де ти? Як ти?
– Як я? Нормально. Винаймаю квартиру, працюю.
– Де?
– У хоспісі.
– У хоспісі?! – Свєтка округлила від подиву свої очі з густо нафарбованими віями, і її брови підстрибнули вгору. – Ти що?! Там можна підхопити будь-яку заразу… Ой, пробач. Я, напевно, щось не те бовкнула.
– Можна підхопити. Але ж люди працюють, і я – теж.
– Я б не змогла, чесне слово.
– Ну, а ти як? З Веніаміном?
– Ідея зробити з одруженого чоловіка холостяка здалася мені не зовсім вдалою. – Свєтка посміхнулася. – Тоді я передумала й ухвалила протилежне рішення.
– Яке ж?
– Я подумала, що з холостяка зробити одруженого набагато простіше і, уяви собі, зручніше, – засміялася Свєтка. – Ось, готуємося до весілля.
– Вітаю. Сподіваюся, вибір вдалий?
– Поживемо – побачимо. А ти як? Не вийшла заміж? – запитала Свєтка і безглуздо закліпала очима, зам’ялася, відчуваючи незручність за свої питання.
– Ти хочеш запитати, чи виходять заміж і одружуються хворі на СНІД? – Даша гордо підняла підборіддя вгору. – Я відповім: так! Ця хвороба вражає їхнє тіло, але не душу. А душа залишається незмінною, вона, як і в усіх здорових тілом, уміє сподіватися, любити і хоче бути коханою. Все, як у всіх, не рахуючи підступної хвороби, перед якою люди так часто виявляються безсилі й беззахисні. Ти питаєш, чи не вийшла я заміж? Ні. Поки що ні.
– Дай-то, Боже, – сказала Свєтка і хотіла була попрощатись, але побачила хлопця, який біг до них. Даринка відразу впізнала в ньому Льошку. Колись її Льошку.
– Ти все-таки його загарбала? – з легкою іронією в голосі запитала Даша, ревнуючи.
– А ти не брехала, що з ним не спала, – Свєтка нахабнуватого посміхнулася. – Я наполягла на тому, щоб він здав аналізи на СНІД.
– Ти завжди вирізнялася передбачливістю, – сказала Даринка і додала. – І нахабством – теж.
– Свєтику, ну де ти вже зачепилася? – Олексій підбіг до Свєти, спочатку не звернувши уваги на її співрозмовницю. Даринка зустрілася з ним поглядом. В очах Олексія був подив, змішаний з почуттям провини. У цей момент він виглядав дурним і жалюгідним.
– Здрастуй, – вичавив він із себе і відвів очі вбік, потім підняв їх і подивився на Дашу з якимсь жалем. Їй стало неприємно, і вона раптом відчула, що зустріч із Олексієм не викликала в її душі бурю почуттів, що їй зараз було вже все одно, з ким він і як він. Просто промайнула сумна думка, що велика любов чомусь обминала її.
– Привіт, – відповіла після паузи Даша зовсім спокійно. – Мені пора. Щасти вам!
На обличчі Даринки майнула легка і зневажлива посмішка, і вона повернулася й пішла, залишивши в розгубленості позаду себе двох колись близьких людей, які її зрадили. З ними Даша пережила найкращі моменти свого життя, але і найгірші теж.
Розділ 39
– Маргарито Іллівно, як ви тут улітку обходилися без кондиціонерів, якщо зараз хворим так важко в задушливих палатах? Кватирки неможливо відчинити, щоб людей не протягло.
Даша стомлено опустилася в крісло і витягнула ноги, давши їм змогу трохи відпочити.
– Загалом, ми відкрилися в жовтні, – відповіла Маргарита Іллівна. – Але й тоді ще було на вулиці тепло. А що тут коїлося – не передати. Я змогла «вибити» два кондиціонери. Але що таке два для нашого відділення? Ну, встановлять їх у торці коридору з двох боків, ну будемо ми відчиняти навстіж палати. І що? В одній палаті комусь треба переодягтися, інший взагалі не хоче, щоб хтось бачив його вмираючим, третьому на судно треба… Я не знаю, де і кого ще просити допомогти.
Завідувачка розвела руками і переклала без діла картки хворих з одного місця на інше.
– А ви не ходили до мера?
– Ходила, – махнула рукою жінка. – Мер уже побував у лавровому вінку, коли відкривали хоспіс, коли журналістів купа була, столичні цабе приїжджали, а він стрічку «чик» – перерізав, усміхнувся своєю голлівудською посмішкою на камеру – і все. Забув про нас. Тепер у нього інші проблеми, це зрозуміло.
– Я піду до нього, – рішуче сказала Даша. – Я спробую.
– Ти просто змарнуєш свій час і сили, які тобі треба зараз приберегти.
– Я хочу спробувати. Раптом вийде, – наполягала Даша.
– А я тобі кажу – мар-но! Ти це розумієш?
– Спробувати треба. Не поб’є ж він мене за це?
– Ти вперта, як сто віслюків, – по-материнськи, по-доброму, посміхнулася Маргарита Іллівна.
Даша засміялася.
– Не знаю, чому про цих бідних тварин розпустили нехороші чутки. По-моєму, вони дуже навіть милі й симпатичні.
– Як ти, – посміхнулася жінка.
Потрапити до місцевого голови на прийом виявилося не так уже просто. Він приймав жителів міста раз на місяць за попереднім записом. Але Даринці пощастило. У мера за графіком мав бути прийомний день на цьому тижні, і Даша пройшла до приймальні, де від неї зажадали паспорт і всі дані про себе. Секретарка занесла все в комп’ютер, перевіряючи правильність її даних. Потім її попросили детально викласти суть свого питання і тільки потім назвали час прийому і день.
– Я прийшла до вас, Євгене Олександровичу, з проханням, – почала Даша відразу, щойно привіталася і присіла.
– Бачу, – сказав мер, заглянувши в папірець, який простягнула йому секретарка. – Ви з якоїсь благодійної організації?
Він підвів голову і з натягнутою посмішкою пристойності подивився на Дашу.
– Ні. Я – проста медсестра хоспісу, який ви відкривали.
– Я вже мав розмову з вашою завідувачкою з питання встановлення кондиціонерів – я це добре пам’ятаю. Тоді я їй підказав, куди краще звернутися. І, наскільки мені відомо, їй там допомогли, виділивши кошти на два кондиціонери.
– Лише на два. А в нас у відділенні багато палат, де лежачі
