Коли ти поруч - Світлана Талан
– Я розумію. Але є ж і інші відділення, де поки немає кондиціонерів. На жаль. Я кажу «на жаль» до того, що поки медицина погано фінансується нашою державою. В хірургії теж лежать важкі хворі після операції, але ми нічим не можемо їм допомогти, – мер розвів руками.
– Розумієте, Євгене Олександровичу, в хірургії люди перебувають тимчасово. Після лікування вони повертаються додому, в нормальні умови життя. А в нас хворі живуть. Це їхній дім. Останній будинок.
– Я це знаю, не треба мене вчити, – голос мера став дещо нервовим, але він усе ще тримав маску на своєму обличчі. – Але у мене, дійсно, немає на це коштів. Ви думаєте, я б не допоміг, якби була така можливість?
– У нас багато хворих на СНІД. У їхніх палатах ми не можемо відчинити навіть кватирки. Звичайний протяг може відразу ж викликати застуду, яка не є небезпечною для інших людей, але цих вона вб’є. У них майже повна відсутність імунітету.
– Дівчино, – мер зітхнув, – я не маю наміру слухати зараз лекцію про СНІД, і у вас на лобі немає таблички «Бюро добрих послуг». За вами ціла черга людей, які прийшли з важливішими питаннями, з серйозними проблемами…
– Я теж із серйозним питанням. І поки ви не вислухаєте мене до кінця – я звідси не вийду, – голос Даші став твердим. – Ви собі можете уявити, як лежати хворим у важкому, задушливому повітрі день за днем? У цих палатах вони не підводяться з ліжка навіть для того, щоб сходити до вбиральні. У кожного є судно під ліжком, підгузки і клейонки. Стоїть стійкий туалетний запах, яким їм доводиться дихати. І так день у день, ніч за ніччю. Гниляві, смердючі рани, сеча, кал, ліки, блювота, хворі кашляють, харкають кров’ю зі шматочками власних легенів – усі разом. І цим їм треба дихати…
– Я розумію вас, розумію їх, але…
– І що вам вартує їм допомогти?! Я не повірю, що не можна знайти хоч якісь кошти! – Даринка говорила так гаряче, що у неї вогнем палали щоки від хвилювання.
– Можете не вірити, але немає грошей. Немає!
– Незабаром вибори. Чи не так? Невже вам не хочеться заробити кілька зайвих балів? Я разом із хворими напишу подяку вам через газету.
– Дуже потрібна мені ваша подяка, – мер уже явно почав нервуватися і не помітив, як подоба посмішки сповзла з його обличчя. – Що мені ваша замітка? Ви вважаєте, що я вчепився в мерське крісло двома руками і тримаюся за нього?! Ні, ви помиляєтеся! Воно медом не намазане. Швидше, дьогтем!
«Ось ти і прилип до нього», – подумала Даша, не збираючись відступати.
– Євгене Олександровичу, щоб зрозуміти людину, треба уявити себе на її місці. Уявіть, що ви перебуваєте в хоспісі, лежите в палаті, де не тільки страждаєте від болю та пролежнів, а й задихаєтеся від важкого повітря. Ви хочете спокійно і тихо померти, тому що життя вже не радує. У ньому залишилися тільки муки і біль…
– Усе! – перервав її слова мер. – Звільніть кабінет. Уважайте, що ви на своє питання дістали відмову.
– Отже, вам не хочеться уявити себе на місці хворих? Смію сподіватися, що ви зазнали від моєї розповіді хоч трохи неприємних відчуттів. Якщо ви не бажаєте навіть слухати про всі жахи з життя хоспісу, то мусите, просто повинні допомогти!
– Я не повинен. Ясно вам?
– А у ваші обов’язки входить лише стрічки під час відкриття перерізати?
– А ви нахабна. Нахабна хамка, – мер єхидно посміхнувся.
– Можете обзивати мене так, як вам кортить, – я не ображуся. Але гроші на кондиціонери дайте.
– Я вам людською мовою сказав, що грошей немає. Немає їх – і все! Якби я їх друкував, то надрукував би і дав. А так – ні!
– Я думала, що ви зрозуміли, як там хворим. Але бачу, що ви не хочете зрозуміти, в якому вони стані. Тоді давайте поїдемо туди.
– Мене чекають люди! Ви з глузду з’їхали!
– Поки що ні. Але в тих палатах можна схибнутися. Що, слабо? Так? Будьте мужчиною, наберіться сміливості, скажіть людям у приймальні, що повернетеся через годину. А ми з вами поїдемо до хоспісу. Я вас замкну в палаті з хворими рівно на одну годину. Не на день, не на місяць, а всього лише на годину. Приділіть годинку свого дорогоцінного часу. Я подивлюсь, якщо ви витримаєте там одну годину, то облишу вас. Якщо ні, то вам доведеться придбати кондиціонери, – сказала Даша і склала на грудях руки, давши зрозуміти, що йти з кабінету не збирається.
– Дівчино, я нікуди не поїду, – твердо сказав Євген Олександрович. – А от ви зараз підете.
– Не піду, – спокійно, але вперто мовила Даша.
– Я змушений буду викликати охорону, і вони виведуть вас звідси геть.
– Викликайте. Вони зможуть мене винести звідси разом із цим стільцем, на якому я сиджу, на очах відвідувачів та напередодні ваших виборів. Це не додасть вам честі.
– От і прекрасно. Нехай виносять разом зі стільцем.
– А там чекають журналісти, щоб усе це зняти і пустити по всіх каналах телебачення, – збрехала Даша.
Мер дістав з кишені носовичок, витер спітніле чоло.
– Скільки штук?
– Хоча б двадцять для початку, – Даша почала торги.
– Скільки?! – обличчя Євгена Олександровича стало червоним від обурення й такого нахабства відвідувачки.
– Ви чули. Двадцять.
– П’ять. Це той максимум, що можу. Для цього мені доведеться когось у чомусь обмежити. Ви це розумієте?
– Я ж не для свого офісу прошу. Хоча б п’ятнадцять.
– Не можу більше п’яти. Просто не можу! – заблагав мер.
– Тоді нехай виносять мене зі стільцем. На п’ять я не згодна.
– Сім.
Даринка заперечливо похитала головою і вчепилася у стілець.
– Десять, – сказав мер.
– Спасибі й за це, – подякувала Даша, підводячись зі стільця. – Усі хворі проголосують за вас – це я вам обіцяю.
Даша, тільки-но вийшла з мерії, зателефонувала Маргариті Іллівні.
– Маргарито Іллівно, вам доведеться подумати, як розподілити по палатах десять кондиціонерів, – сказала Даша, ледве стримуючи радість.
– Невже?! Тобі це вдалося?!
– Уявіть собі, що так!
– Не може бути!
– Може! Все в цьому житті може бути, – впевнено відповіла Даринка.
Розділ 40
Першим неписаним законом хоспісу було табу на будь-які розмови про смерть. Навіть слово «смерть» і «помер» тут намагалися не вимовляти, хоча кожен із хворих знав, що вони потрапили туди, де живе смерть, щоб рано чи пізно з нею зустрітися. Другим було те, що хворі не скаржились одне одному на те, де в них болить, бо всі відчували нестерпний біль.