Коли ти поруч - Світлана Талан
Дарина: «Ти сказав їй правду?»
Сергій: «Так. Я пояснив, що Віталіна загинула і мені потрібен був час, щоб її оплакати. Дівчинка теж плакала і весь час повторювала, що вона знала, що Віталіна не передумає її забирати, що вона була найкращою. Мені довелося пояснити, що я живу сам-один, майже не буваю вдома, і їй буде одній у мене погано».
Дарина: «Як вона на це відреагувала?»
Сергій: «Вона доросла не по роках. Усе зрозуміла і попросила хоч іноді до неї приїжджати. Я пообіцяв її відвідувати і, як тільки випаде вільний час, узяти на вихідні до себе додому».
Дарина: «Ти так і вчиниш?»
Сергій: «Звичайно! Можеш собі уявити, Дарино, я першу ніч у будинку спав спокійно. Вранці у ванній вже не було запаху шампуню Віталіни і я не відчував по будинку аромату її парфумів. Я зрозумів, що зробив те, що вона хотіла».
Дарина: «Я рада, що тепер тобі буде легше».
Сергій: «А ще я зрозумів, як мені не вистачало спілкування з тобою, Дашо. Мені здається, що я тебе знаю вже багато років».
Дарина: «Боюся стати схожою на папугу, але повторюся: мені теж».
Сергій: «Мені також здається, що я зустрічався десь із тобою поглядом. Я пам’ятаю твої очі».
Дарина: «Іноді мені теж так здається».
Сергій: «Ти можеш зізнатися, в якому місті ти живеш?»
Дарина: «Можна зустрічне запитання? А ти де?»
Сергій: «Я живу в Дніпропетровську».
Дарина: «Смішно, але я теж. Ха-ха».
Сергій: «У мене дуже хороша пам’ять на людей. Готовий заприсягтися, що ми десь зустрічалися».
Дарина: «Цілком можливо».
Сергій: «З тобою можна буде поговорити завтра?»
Дарина: «Звичайно!»
Сергій: «Дякую тобі. Твої листи стали частиною мого життя. Кращою його частиною. Скажу «До завтра», боячись навіть вимовити звичне «Бувай».
Дарина: «До побачення. Буду чекати».
Даша закрила ноутбук і посміхнулася, подумавши про те, що листування з Сергієм вносить у її життя нові, незвичайно яскраві фарби. «Як свіжість весняного вітру», – думала вона, спокійно засинаючи.
Розділ 43
Як і передбачав Андрій, весна цього року була рання. В останні дні березня вже щосили яскраво зеленіла газонна трава, вдень припікало сліпуче сонце, вигнавши на вулицю з будинків навіть найледачіших.
Даша відчувала, що її життєві сили вичерпуються дуже швидко, зникають, як маленька калюжка води на розпеченому асфальті під палючим сонцем. Усвідомлюючи своє безпорадне становище, дівчина не хотіла так просто здаватися. У її житті був Сергій, зовсім незнайомий, але вже такий близький. Їхнє листування давало їй нову силу, наповнюючи душу жадобою життя, і було рятівним ковтком живої води самотнього подорожнього в пустелі. У листах з’являлося все більше зворушливої ніжності, від них линуло чисте і ясне світло, і Даша напувалася цим, як крихкий пагін чистою дощовою водою. Вона втрачала вагу, температурила, страждала від страшних нападів головного болю, блювота доводила її до виснаження, але ніщо в житті не могло перешкодити їй дивитися на навколишній світ очима щасливої жінки.
Даринка йшла на роботу, заледве тягнучи ноги та обливаючись потом від слабкості. Цього дня вона, як ніколи, відчула, наскільки мало у неї сил залишилося в резерві. Її лікарка наполягала на госпіталізації, але Даринка вперто відмовлялася. У неї була улюблена робота, де вона відчувала свою необхідність, робота, яка стала її другою сім’єю. А ще в неї був Сергій. Згадавши про нього, Даша мимоволі посміхнулася. «Моє знайоме і незнайоме сонечко», «мій життєвий яскравий промінчик», «моя фея-рятівниця», – так ласкаво називав Сергій у своїх листах Даринку. І нехай вона ніколи не зустрічалася з Сергієм віч-на-віч, але для неї він існував, був дуже реальною, навіть близькою людиною, чимось світлим і яскравим.
…Відчувши, що ноги зовсім відмовляються її слухатися, Даша зійшла з тротуару і сперлася рукою на товстий стовбур дерева, щоб трошки перепочити. Її увагу привернула метушня шпаків угорі, на дереві. Даша підняла голову і побачила спочатку над собою бездонну синю прірву неба, потім перевела погляд на широкі розлогі гілки дерева, серед яких були помітні дві шпаківні і зграя чорних шпаків, що влаштували біля них свої пташині розбори. Раптово синява неба, шпаківні, пташки, гілки – все закрутилося вихором і миттєво змішалося в одну темну масу…
Даринка розплющила очі, озирнулася і зрозуміла, що перебуває в салоні «швидкої».
– Як ви себе почуваєте? – почула вона чийсь турботливий голос і побачила, що над нею схилилося миловиде обличчя молодої жінки у білому.
– Спасибі. Нормально, – відповіла Даша і, збагнувши, що її везуть до лікарні, запротестувала: – Зупиніть машину, я вже можу сама йти.
– Не хочете до лікарні?
– Я піду сама, мені вже краще.
– Куди вас тоді відвезти? Вам не можна залишатися зараз без нагляду.
– У хоспіс, – відповіла Даша.
– У хоспіс?! – лікарка була явно здивована.
– Так. Мені треба до хоспісу, – впевнено сказала дівчина.
– Добре. Їдьмо до хоспісу, – звеліла лікарка водієві «швидкої» і звернулася до Даші: – На що ви хворі?
– У мене СНІД, – прямо відповіла Даринка.
Коли машина зупинилася біля порогу санпропускника хоспісу, вийшла Маргарита Іллівна. Завідувачка побачила з вікна свого кабінету «швидку» і вирішила, що привезли чергового хворого. Яке ж було її здивування, коли з автомобіля, взявши під руку лікарку, вийшла, похитуючись, бліда Дарина.
– Ваша? – запитала лікар «швидкої».
– А чия ж іще? – сказала Маргарита Іллівна і кинулася на допомогу дівчині.
Даша винувато посміхалася.
– Дякую, можете їхати, – махнула рукою завідувач лікарці й підхопила під руку знесилену Дашу, яка ледь трималася на ногах.
Раптом Даринка відчула на собі чийсь погляд. Вона повернула голову назад і побачила за кермом «швидкої» Олексія. Вони зустрілися поглядами всього лише на якусь коротку мить, схожу на спалах блискавки. Олексій поспішив відвести погляд і вдав, начебто ніколи не знав цю схудлу, на тоненьких ніжках, з виразними очима, що стали ще більшими на виснаженому обличчі, дівчину. Даша відвернулася, відчувши тільки легку тугу за таким далеким минулим без майбутнього…
– Я не дозволю тобі цього зробити, – м’яко, але наполегливо сказала Маргарита Іллівна Даринці, напоївши її гарячим чаєм з лимоном.
– Але чому? – Даша підвела на неї очі.
– Твоє місце у відділенні, на стаціонарі, а не тут, у хоспісі. Чому ти так вирішила?
– Я подумала, що мені гроші потрібніші будуть на лікування, а не на оплату житла. Мені нікуди навіть
