У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко

— Та не возись ти з нею, Петре, а раз-два і в дамках! — шептав Янчукові Гриць, сидячи поряд за партою у вечірці. — Вони, я знаю, мають у собі щось суче і віддаються нам, як ті — псам, але лише настирним і частіше безжальним. Вони керуються обставинами й моментом, станом тіла й статі, а наслідків не бійся — професор Бондар виручить вас, ніхто й знати не буде!

— Я іншої думки, Грицю, — відповів Янчук товаришеві. — Леся мені потрібна на постійно, не на тимчас, тож інакше вести себе не можу.

— Як знаєш, господар — володар! Мій тато якось був зі мною відвертим і повів мені, що у моїй мамі на довгім віку він пізнав три жінки: спочатку запобіжливо палку, потім розраховану й стриману і нарешті матрону, що жила тільки нами, дітьми, для якої він став лише джерелом достатку. Сам же ти казав, що люди тепер, як і тисячі років тому, не знають, що зверху, буття чи свідомість, я думаю, буття, тож не відкладай на завтра того, чим можна упитися сьогодні!

— Ми ще про це поговоримо, — відповів Янчук, осудливо пригадавши Фесю Антипівну.

Гриць і потім не раз нагадував Петрові отих паханів у лігвищі, якось висловивши думку, що «дозрілий плід, хоч і не хотітиме, а з дерева впаде вчасно».

«Ні, до закінчення технікуму мушу Лесю ощаджувати, всупереч одвічному „Лови день!“» — прийняв остаточне рішення Янчук.

Петро напружено здавав іспити, і нікольства розривали його на шмаття, але він не міг не помітити, що й директор колонії став якимось не тим, і Ася Соломонівна змінилася, хоч обоє, як і раніше, були з ним приязні. Звернув увагу, що і професор Смілянський, якому він вручив розподіл наркомату на себе, і начальник курортоуправління Христо Анолович Атанасов, який запевнив його, що на посаді помічника державного інспектора він матиме все належне, як ніхто досі, чогось не домовляли і, здавалося, були чимось заклопотані при зустрічі, дивлячись на нього, як на ставленика загадкової «руки» в кулуарах наркомату.

Випадкова зустріч якогось недільного дня із досить підпилим Леонідом Недолею-Гончаренком, який потяг Янчука у сквер між театром і цирком поговорити, нагадала Петрові, в якому середовищі він живе, — з його планами на майбутнє, надіями та великим коханням, що палило непереборно і всесильно.

— Іде все, юний брате, старо-імперськими коліями в нашій куди більш задушливій деспотії. Ті ж шовінізм-нацизм і русифікація-асиміляція тнуть нам коріння, валуєвщина займає всі стратегічні позиції у псевдореспубліці-колонії, двопідданщина правторить наш люд на будови віку, про боротьбистів, холодноярців, центрорадівців, уенерівців та зунрівців, про наші пам'ятки й пам'ятники тепер навіть думати зась! Продовжуються шахтинський та промтоварний процеси, хоч Рябушинський, кажуть, давно віддав їхнім агентам душу за кордоном. Підтримується сливе мільйонами наших трудящих п'ятирічка визиску народу нашого — вслід за голодоморами двадцять першого і тридцять третього, вслід за кіровориківщиною та іншими людоморствами, — письменник був ніби наелектризований.

— Душили козаків, гайдамаків, чигиринців, петрашевців, землевольців, кирило-мефодіївців, а тепер узялися і за нас, свідків українізації і народних обнадіянь. І ради тому немає! Мене і Леся Дмитровича на допитах мордують і навіть б'ють, домагаючись наклепів на Саву Панасовича й Ореста Модестовича, на Віталія Чигирина і Олександра Лебеденка з дружинами. Сподівався видати чи перевидати щось ювілейне, відмовили, а тепер довелося попалити й нотатки — душа плаче й ридає! Те ж і в Леся... Не знаємо, як далі жити і що з нами буде... Взагалі — що буде з нашим людом!?! Коли що, пам'ятай: ми були душею й тілом із нашим народом! А довіряй Раїсі Ісаківні Крупник, їй українського націоналізму не вклеїш! — заплакав раптом Недоля.

Янчук по отій сповіді революціонера ходив, як прибитий. Як пропагандист на політбесідах у колонії, зачитуючи витримки із газет і проклинаючи наці-фашиста Гітлера, він тепер подумки проклинав ще більшого марксо-фашиста Сталіна.

Петро не міг не помітити змін у поведінці товаришів: і Кирило Курилович та Роман Дорошенко, і Аркадій П'юро та Василь Григораш, і Борис Педь у розмовах чогось не домовляли, вдаючи завантажених якимись іншими гризотами, лише Гриць Бойко був із ним відвертим, зовсім не печучись отими подіями.

На чергуванні в колонії Янчук чи то з меншими дітьми бавився або грав їм на музичних інструментах, чи то займався проявленням фотографій, грав у м'яча на волейбольному майданчику або вправлявся на спортивних знаряддях зі старшими, а розпач Недолі, як і пам'ять про побачене «під яворовим крепом» не виходили у нього з голови, витиснувши Лесю зі свідомості, не з серця, на другий ряд. У старших Петро цікавився їхніми кінцевими намірами, бо лишалося скласти лише поодинокі іспити, питав, як саме кожний розуміє, що таке щастя.

— Щастя — це володіння сукупністю бажаних факторів у житті, — формулював Микола Одарич, що збирався на фізмат Київського університету.

— Щастя — це психофізичний стан, при якому людина почуває себе всебічно здорового, сильною, обізнаною і підготовленою до життя, — вгадувала Ольга Фуртак, дивлячись на вихователя масними очима. — Коли я стану журналісткою, то напишу про вас, Петре Карповичу, оду в прозі обсягом із великий фоліант, бо — не єдина із дівчат — бачу у вашій особі не лише вихователя, — похвалилася, почервонівши.

— Щастя — це добробут і весела вдача в оптимістичній реальності, збіг певних обставин успіху і престижності у серії випадків, — виручив Ольгу Грицько Лісовець. — А ви що нам скажете про щастя? — спитав, лукаво примруживши ока.

— Не знаю, чесно кажучи. Повторю вас усіх та додам, що це такий стан людини, коли вона почуває в собі справжню велику любов, бо без неї нема щастя!

Цвіли троянди за відчиненим Петровим вікном, змішуючись у духмяних пахощах із жасмином і матіолою, дзвінко витьохкував соловейко, кличучи від книжок та конспектів до кохання, а у свідомості зринала сповідь Леоніда Недолі, і Петрові хотілося волати до неба про злочини, що не дають людям жити своїм життям і працею своєю так, як вони хочуть і вміють. Виходу не бачив, спинявся на тому, що нещастя в краї — роковане, не знати й за які гріхи людські.

По чималій перерві, коли Петро й Леся свідомо зустрічалися лише на годину-другу в день, побродивши скверами та парками міста, обом уже баглося зустрічі довшої й усамітненої. Вечір