У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко
— Дякую вам, дозвольте поцілувати вам руку! — Янчук був розчулений і доведений до сліз.
— Їдь щасливо, кінчай навчання добре, переходь на роботу, але нізащо не провалися в університеті, адже батьки заповіли нам жити!.. Колись навідаюсь до вас, то радо зустрінуся, а може, до того часу почую про тебе від інших... Допомагай при змозі добрим людям!
— Ще раз дякую вам! Бувайте здорові та щасливі! Гараздів вам!
— Оті гаразди, власне, тепер є найціннішим побажанням!. Дякую! Ходи здоровий!..
Консультувався у наркоматі освіти, відмітив відрядження, захопив оповідями про колонію якогось інспектора так, що той пообіцяв приїхати за досвідом, до вечора бродив Києвом, надовго засидівшись на лавці коло університетського корпусу, де розговорився із якоюсь небогою, очевидно представницею колишніх престижних верств рідного суспільства, від якої й дізнався, що університет «геть оголено тим же третім жандармським відділенням».
Якесь підспудне почуття страху нагадало про себе Янчукові. Мимоволі він відчув боязнь перед наближенням нового етапу в своєму житті: як не помилитися, не промахнутися і не спіткнутися?.. Вже засипаючи в готелі, інтуїтивно Петро відчував, що помилок не міг не накоїти, але, скільки не шукав, явних не знаходив.
Вертався в Черкаси так само на палубі пароплава, ніби й не дуже радіючи тим паперам, що віз у технікум і курортоуправління. Розумів, що в очах обивателя вони будуть свідоцтвом наявності у нього «зв'язків» у наркоматі здоров'я. По роздумах врешті дійшов висновку, що гріх йому не скористатися «впливовою рукою», раз таку має, а значить на новому місці роботи своє соціальне походження продовжувати позначати не інакше, як «комунар», особливо не афішуючи своєї біографії. Згадав і настанову Ріти Генріхівни «не жити в смутку». Радів, що його підсвідоме сприйняття її, як високорангової повії, замінилося образом химерної духоборки.
Життя знову втягло Янчука в русло клопотів: прозвітувавати про відрядження, він одразу ж відвідав хлопців у технікумі й вечірці і взявся переписувати їх конспекти на нічних чергуваннях. Пропущених лекцій та уроків було неймовірно багато, розібратися в них було йому непросто, як і будь-кому зі студентів та учнів, адже викладачі й педагоги змушені були вкладатися в час, обмежений додатковими нововведеннями «воєнки» і всіляких пропагандистських дисциплін, тому подавали свої теми «жужмом».
Петра рятували випрошені в директора чергування в колонії з дванадцятої години ночі, але вони ж і знесилювали його постійним недосипанням. Спав тепер лише по чотири години на добу, позіхаючи, ловив гав на уроках та лекціях і погано засвоював прочитане, а на годину довший сон у неділю не компенсував йому тижневої змореності. А ще ж була Леся, яку мусів цікаво розважати, і Лідуня, якій мав хоч трохи приділяти уваги, та книжки, які не міг не читати!
Отож, у недільні вечори, навіть у дощ, він ішов за Лесею в гуртожиток, а далі вони втікали безвісти, щоб побути наодинці. Врешті найулюбленішими місцями їхніх усамітнень стали остінок колишньої буцегарні на березі Дніпра, де можна було, сидячи, спускати ноги до води навесні, і грот біля самого мосту за судноремонтним заводом, де між кручею і водою вилася вузенька піщана стежина.
Там Леся дозволяла собі сідати Петрові на коліна та, притулившись до нього якомога ближче, зігріватися теплом його тіла або й допускати його, скромного й обережного, аж до своїх грудей, що ледь бульбашилися під кохтиною. Там молодята голубилися під кумкання жабок і Янчукові розповіді так, що й не описати! Там хлопець, попросивши дозволу, розплітав Лесині коси, бавлячись і надихаючись ними, занурюючись і лоскочучись у них. Там дівчина йшла Петровим бажанням назустріч, сама собі не вірячи, що можна аж так із ним зблизитися і аж так йому відкритися, що він може бути для неї ріднішим від рідної матері.
На якусь суботу Оленка після лекцій запланувала собі сходити додому в село «по сидора», і Гриць про те випадково проговорився Петрові. Янчук на великій перерві після численних наполягань таки упросив Лесю дозволити йому прийти до неї в ту суботу на побачення в гуртожиток, непомітно влізши в кімнату через вікно пізно ввечері.
Тож заздалегідь відробивши чергування в колонії і одразу після вечірки віддавши свої книги Грицеві, Янчук попрямував до Лесі. Дівчина зустріла його палкими обіймами, світло в кімнаті вона вимкнула ще за годину до його приходу, чекаючи. Голубилися тихо, всівшись на ліжко, Петро тим часом оповідав про свої успіхи в школі минулого тижня: про здачу хімії й ботаніки на «задовільно», а історії на «добре». Леся була лише в легкому халатику, який скоро Петром був розстебнутий і з неї знятий. Хлопець запропонував дівчині прилягти на ліжко і сам напівприліг біля неї, тож милувалися вже напівлежачи, аж поки звернуло за північ.
— Я б, радосте моя, приліг також, може дозволиш і мені роздягтися? — мусів кілька разів просити Янчук, бо Леся ніби не зважала на нього.
— Якщо даси слово бути чемним, то роздягнешся, чого ж тобі так мучитися? — з готовністю відповіла Леся.
Петро опинився поряд із дівчиною, розділяло їх лише простирадло. Звичайно, він не порушив даного слова і, упиваючись любощами, перериваючись на розмови, обоє блаженствували до самого ранку.
— І постарів цар Давид, увійшовши в геть похилий вік, і вже не міг нагрітися, скільки його не втушкували й не вкутували рабині. І поклали вони до нього неторкану дівчину райської вроди, щоб та своїм юним тілом розігріла його. І не скуштував він тіла її, і навіть не торкнувся цноти її, і не розігрівся, — шептав Петро на вухо Лесі, а вона дивувалася, чарувалася й обворожувалася. — А в той час нещасна Агар, Авраамова рабиня, народила йому сина Ізмаїла і була з ним вигнана в Аравійську пустелю, але не дорікала своєму кумирові, бо від нього вперше пізнала звабу чоловіка, а за тим — природне материнське покликання... — врешті приспав Янчук своє божество і заснув сам.
А природа напувала пахощами повітря й чарувала зелами світ, горлиці тужили так, що не було сил їх не чути не тільки молодим, ночі ткалися не лише скрекотом жабок, а й січкуванням цвіркунів,
