У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко

У неділю ввечері Петро повів Лесю на прибережний мурований остінок колишньої буцегарні над водами Дніпра і при повному місяцеві ласкав, цілував та обнімав її, милувався вродою дівчини, оповідаючи їй при тому історії, які часом видумував експромтом. Зорі діамантами виблискували в нічному небі...

— Мене, моя люба, три мари мучать нині — і при тобі, і без тебе, — похмурнівши, поскаржився Петро щиро. — Перша — непереборне бажання бути з тобою, друга — непевність, що втримаю тебе коло себе, і третя — боязнь, що ти біля мене не втримаєшся або яке нещастя станеться. Мучили вони, правда, споконвіку багатьох на землі, але мало хто так любив свою обраницю, як я тебе! — Леся аж нітилася від його слів. — Білотіло-мармурова моя! Скажу тобі словами з «Пісні пісень»: «Заквітчалась земля, зазвучали плачі горлиць і хорали птаства, викинули виноградні лози свої грона, а збіжжя — своє колосся, зав'язалися фрукти, вибухнуло зачаттям усе живе на землі!» Будь же мені вірна, як Версавія, що полонила вродою царя Давида отак же над водоймою під брамою в Єрусалимі!

— А той Давид хто? — помовчавши, запитала дівчина.

— Цар іудейський, що переміг Голіафа, прославившись.

— Де ти то вичитав?

— Ще малим, під батьковим примусом.

— Якось ти казав, що твій батько був деспотом, а бач, яким він тебе казковим знанням напхав! А може ти віруючий, як моя мати?

— У Біблії не лише про віру пишеться.

— То оте сороміцтво з неї?

— Яке то сороміцтво, Лесю?! То ж і є життя, таке, як воно є. Єство його, його натура.

— Мати моя богомільна, ти осуджуєш?

— Хай собі будуть, якими хотять, аби мали з того втіху. Суворі вони в тебе?

— Мати сувора, а батько не дуже, — відповіла дівчина, зітхнувши.

— Щось тобі згадалося?

— Мати заборонила мені з тобою зустрічатися! — як обухом по голові, огріла Леся Петра.

— А батько?

— Обоє й слухати про тебе не хотять!

— То скільки ж ти вже зустрічаєшся зі мною після їх заборони?

— І в гроті, і в гуртожитку, і сьогодні...

— І не сказала мені!.. Чому ж їх волю порушила?

— А чи я знаю?! Мабуть, бо люблю вже тебе більше, ніж їх, не нудьгую з тобою, приємно мені, що хвалиш мене пишномовно, не такий, як усі, не йдеш на те, що Гриць із Оленкою пішли...

— На що саме?

— На сороміцтво, бо думали, що я сплю...

— То Гриць при тобі ночував з Оленкою?!

— Уже аж чотири рази! Оленка каже, що й впиралася... Як із розуму зійшла!

— І що ти подумала й вирішила?

— Багато чого, Петре, — замислилася дівчина. — Подумала, що не люблю тебе аж так безтямно, як вона Гриця... Подумала, що ти незрівнянно кращий від нього: і розумом, і поведінкою, і вродою, що не лукавиш і не прикидаєшся... Вирішила перевірити тебе, не послухавшись батьків, і пустила в ліжко... Я справді, мабуть, таки люблю тебе! Ото тільки, може, якось не так, як ти мене, — раптом поцілувала Петра в уста, обхопивши руками за шию. — Прости, що роблю тобі боляче і говорю те, чого може не слід.

— Спасибі тобі! Це вже щось! Бодай щирість на щирість почув!

— Мати б сказали: «Носи на здоров'я!» — притислася збурено до Петра, обдаючи його лице гарячим подихом.

— А ти материна чи батькова дочка?

— Мабуть, бабусина, — відповіла по мовчанці Леся. — Вона — отаман!

— Чого ж батьки не пристарали тобі братика?

— Думаю, то вона матері не дозволила.

— Он як воно у вас!

— Отак! — Леся взяла в долоні Петрову голову і хрестом поцілувала його в лоб, в уста і в очі. — Хрестом тебе цілую, бо світає вже! Відведи мене додому і приходь нечасто, щоб нам одне одному не набриднути і сесії не провалити, — звелася проворно із Петрових колін. — Солодко мені з тобою! — потяглася.

— Може, сходимо в кіно або в театр? — звівся й собі Петро.

— Хіба через пару днів і на щось варте, Петрусю! Гроші на квитки маю.

— Гроші й у мене знайдуться!

— Тяжко ти їх заробляєш, кажуть мати... Візьми і сестру із собою, хочу побачити.

— Вона ходить в дитячий театр, може, іншим разом?

— Як скажеш, — примовкла дівчина і, взявши Петра за руку, повела від берега.

— Як ми назвемо, Лесю, оце наше місце?

— А треба назвати?

— Конче треба! І тобі!

— «Куточок щастя», — сказала, подумавши. — «Грот» у нас також є.

— Гаразд, згоден, — пішов Петро неспіхом за дівчиною, і спантеличений, і обрадуваний, бо ж переконався, що Леся таки вірить йому, що він склав іспит у неї на «дуже добре».

«Виходить, наші стосунки вирішуватимуть не батьки Лесині, а її бабуся, — думав дорогою, мовчки обнімаючи дівчину за талію. — І місяць нам на поміч, якраз сховався!» — прийшли вже під вікно, і Леся почала тихо тарабанити в шибку.

Вікно відчинилося, Петро взяв Лесю на руки, поцілував і висадив на підвіконня. Дівчина злізла всередину, а потім перехилилася до нього з вікна і поцілувала його навхрест аж двічі.

— Спасибі тобі за вечір і прости мені, коли щось не вміла зробити так, щоб тобі було приємно, — прошептала.

— І тобі дяка за все-все! Мені було все твоє приємне! Спи спокійно і думай хоч рідко про мене. До зустрічі!

— Іди здоровий! — шепнула востаннє.

Місто спало на світанку, як Петро вертав додому. Щебетали й висвистували соловейки, покрикувала тривожно вивільга. Цвіли буйно ясмин і рожі, пахла матіола. Лавиця між яворами під вікном кликала закутком, куди Льова потай водив свою Райзу. «Мушу привести Лесю удень та показати мій рай і то небарно, приміром, завтра після лекцій, щоб вона знала, де і як я живу!» — вирішив, поспіхом роздягаючись до сну.

Другого дня одразу після лекцій Янчук таки упросив Лесю відвідати для знайомства його тиху гавань. Дівчину зачарувала лавиця, напахчена цвітом троянд і жасмину, їй сподобалась Петрова кімната, оглянута через відкрите на її прохання вікно, вона була рада величезному букетові квітів, нарізаних хлопцем для