Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян
— А що означає це «Р»? — запитав я.
— Це наш вихователь, — відповів Чорний. — Ральф. Наш і третьої.
Такого вихователя я не знав, і припустив, що його теж немає серед живих, як і Леопарда, котрий малював на стінах. Кількість небіжчиків Дому росла з загрозливою швидкістю, варто було тільки про що-небудь запитати. Про що-небудь, на перший погляд, абсолютно невинне.
— Він помер? — усе ж таки уточнив я.
— Ні, — Чорний проштовхнув мене в двері й клацнув вимикачем, але світло в передпокої не загорілося. Чортихнувшись, він підійшов до вимикача та ввімкнув світло в спальні. Повертаючись, спіткнувся об щось і знову вилаявся.
— Погань яка! — лайнувся він, коли я заїхав у спальню, мружачись від яскравого світла. — Проскочив, зараза!
— Хто?
— Щур! Іще один! — Чорний зазирав під спільне ліжко без особливої, як мені здалося, надії там що-небудь знайти. — Об що я, по-твоєму, перечепився?
— Та хіба мало…
— Там, де ватажок сліпий, ніяких «та хіба мало» не буває, — Чорний випростався, зі стогоном потираючи ногу. — Ти хоч коли-небудь бачив тут на підлозі щось зайве? Останнє, об що Сліпий у своєму житті перечепився, були чоботи Лері. Відтоді ці чоботи ночують з Лері в одному ліжку.
Я хихикнув.
Чорний подивився несхвально.
— Дивний ти хлопець, — сказав він. — Це зовсім не смішно.
Він допоміг мені перебратися на ліжко і включив чайник. Я розгріб поклади, що залишилися від Табакі, — він збирався в Могильник, як на вечірку, й усе забраковане вбрання залишилося валятися на ліжку неохайною кучугурою, — вмостився якнайзручніше й запитав у Чорного, куди подівся вихователь Ральф, а ще — чому його ініціали так часто фігурують серед настінних розписів.
Насправді все це не надто мене цікавило, просто хотілося заглушити неприємний осад, що залишився після розмови про Сфінкса. Я боявся, що Чорний може до неї повернутися. Але Чорний не був налаштований обговорювати вихователів.
— Поїхав, — тільки й сказав він. — Півроку тому. Зібрав одного чудового дня свої речі та здимів. А чому його прізвисько пишуть і малюють на стінах, я не знаю. Може, хтось скучає.
По обличчю Чорного було зрозуміло, що якщо хтось і скучає за таємничим Р Першим, то це аж ніяк не він.
— Ага, — глибокодумно пробурмотів я.
Чорний сів навпроти і розставив на підносі чашки, чайник для заварювання та сухарі в пачці.
Я підповз ближче. Передавши мені чашку, він включив магнітофон. І добре зробив. Без музики наше чаювання стало б зовсім похмурим. Воно і з музикою вийшло доволі сумним.
Уночі мені приснився дивний сон. Я був у коридорі другого поверху. Такому ж, як завжди, тільки посередині його розділяло надвоє грубе скло від підлоги до стелі. За цим склом були люди. Якісь фігури плавали там, як у басейні, натикаючись на скло і притискаючи до нього обличчя. Мені запам’яталися блідий хлопець з білосніжним волоссям і в чорних окулярах, довгокоса дівчина й потворна темнолиця істота, яка літала разом з візком. Їх було багато, й усі вони хотіли ввійти. У декотрих були прозорі крила. З їхнього боку теж горіли настінні лампи, але якось інакше: світилися смарагдово-зеленим, наче гігантські світлячки. Я дивився на них з порога спальні.
Відсунувши мій візок, зі спальні вийшов Лорд, засміявся й кинув у скло кришталеву кулю. Куля вдарилась і відлетіла, залишивши тріщину, яка розколола скло до підлоги. Лорд увійшов через неї, як за прозору театральну завісу, і скло зімкнулося за його спиною, знову зробившись цілим. Помахавши нам рукою, він пішов по зеленкувато-світлячковому коридору. Як ходячий. Він не летів і не плив, а просто йшов, і дивні крилаті тіні гасали навколо нього та поверталися до скла, щоби поглянути на нас і сказати нам щось, чого ми не могли розчути.
За моєю спиною бігали й перешіптувалися. Потім Табакі та Сліпий витягнули величезний казан із шумкою, булькітливою рідиною, хлюпнули нею на скло — і по ньому розійшлася потворна пляма. Вона поповзла, розширюючись на всі боки, з шипінням, як щось отруйне, і перетворилася в опливаючу літеру «Р». Скло під нею затріщало, всі істоти, котрі літали по той бік скла, скупчилися зі зворотного боку й почали по ньому стукотіти, а з нашого боку всі позадкували, відтягуючи й мене з візком; тріск і шипіння ставали дедалі голоснішими...
Я розплющив очі. І відразу зрозумів, що мене розбудило. На вітрі стукотіла не закрита кватирка, і скло в ній дзвеніло при кожному ударі. Чорний, який прокинувся одночасно зі мною, виліз на підвіконня, зачинив її та прикрутив ручку. Вітер був такий сильний, що шибки все одно продовжували тихо деренчати. Чорний повернувся на своє ліжко, і я переказав йому свій сон, поки він не забувся. Хоча, розповідаючи, з подивом зрозумів, що міг би й не квапитися: все стояло перед очима так само яскраво, як і в момент пробудження. Чорний обізвав мій сон маразмом. Голос у нього був злий, і я пошкодував, що заважаю йому спати.
Нас розбудив Сфінкс. Напевно, десь о пів на шосту. Відчинив двері копняком і закричав:
— Їде вершник блідий на блідому коні! Гряде хмара сараняча, гримлять кістьми небіжчики! Дивіться, що діється! — він підбіг до вікна. — Туман сірий, як мишача спинка! Сотні мишачих спинок підкрадаються дедалі ближче і ближче! Скоро зовсім не залишиться землі — тільки туман у сірій фантині. Він почав підповзати до нас іще вночі. Дивіться, поки є змога щось побачити!
«Ніби п’яний», — подумав я, запорпуючись у подушку. Сфінкс залишив туман у спокої, виліз на бильце ліжка і, закинувши ноги навколо жердин, втупився в мене. Абсолютно психованими очима з чорними синцями. Я доволі бадьоро запитав, як поживає Лорд.
— Як улюблений бурундук святого Франциска, — відповів Сфінкс, захихотівши.
— Сфінксе. Ми, між іншим, спимо, — прошелестів Чорний.
— Звичайно, а туман тим часом підповзає!
— Ну то нехай собі повзе на здоров’я.
— Ти думаєш? Ну, нехай. Я попередив.
Табакі вивантажився на ліжко, переповз через мене й узявся за спорудження нічного гнізда. Горбач з Нанеттою в оберемку піднявся до себе. Македонський увімкнув кавоварку. Лері запхав Грубого в його ящик, перекинувши при цьому якийсь бутель і спіткнувшись об тумбочку.
— Боже мій! — простогнав Чорний, вивалюючи на голову подушку.
— Не згадуй імені Божого всує, ти, мерзенна людино.
Сфінкс іще якийсь час видивлявся на мене, хитаючи головою, потім сповз на ліжко й відключився, ніби перегоріла лампочка. Табакі не полінувався — виліз, накрив його, обнюхав і, задоволений, повернувся у своє гніздище з подушок.
Коли через дві години почалася ранкова церемонія одягання, Сфінкса добудитися не змогли. Він не реагував, доки його поплескували і кликали, а коли його поторсали, він загарчав, що зараз відкусить кому-небудь голову, і Горбач дав йому спокій.
Ранок був гидотний. Сірий, наскрізь сльотавий, як слизька шапка якого-небудь гриба. Дверні ручки в такі дні здаються занадто твердими, всяка їжа дряпає піднебіння, жайворонки непристойно активні та не дають спокійно поніжитися в ліжку, а сови всім незадоволені й огризаються на кожне слово. Сфінкс, перший серед потворно активних жайворонків, цього ранку заглух, і його місце у сфері терору зайняв Горбач. Він гасав, ніби справжній псих, кукурікав, дзеленькав дзвіночком, свистів на флейті,
