Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян

Кілька разів вони ночували на даху в спальних мішках. Лось розповідав про сузір’я. Вони брали з собою ліхтарики, термос і ковдри, а одного разу взяли ще й Знахідку, яка сумувала без них і жалібно вила в порожньому кабінеті. На даху Знахідку прив’язали до комина, але це сподобалося їй набагато менше, ніж самотність унизу.

А ще був запуск повітряного змія — жовто-багряного, з розкосими очима. Він повиснув над подвір’ям, загадково посміхаючись і вібруючи хвостом, а вони по черзі тримали його за шворку, спостерігаючи, як від поривів вітру змінюється вираз китайського лиця. Був обід за рецептами австралійських аборигенів. Вогонь для нього намагалися добути тертям паличок, але отримали за допомогою запальнички. Їжа вийшла жахливою, як і варто було очікувати, однак аборигени були невибагливими й залишилися задоволені. Тоді ж прилетіла та дивна птиця й принесла з собою триденний дощ і запахи осені. Жука довелося заховати в гараж, а лапи Знахідки почали мити після кожної прогулянки.

Коли нарешті повернулася сіродомна людність — розбурхана, засмагла, переповнена враженнями й розповідями, — вони зустріли їхню появу мало що не з жалем. Бо літо скінчилося, й усі вони, крім дорослого, знали, що другого такого літа більше не буде.

Старші й молодші, вихователі та няньки заполонили Дім так швидко і так звично, ніби й не їхали. Директорський кабінет перестав бути найцікавішим місцем на світі й перетворився на... директорський кабінет — місце паломництва вчителів і вихователів, телефонних дзвінків і відповідей на них. У те, чим і належало бути директорському кабінету. Знахідка перебралася на подвір’я. Розкосого змія ще кілька разів запустили, а потім закинули на горище та й забули.

Чудесна птаха і триденний дощ нікого не зацікавили. Стіни Чумної кімнати прикрасили зв’язки скойок і лісових горіхів.

Куряка

Останній бій Помпея

Тиша, яка з’їла світ, коли зграя перемістилася в Могильник, тривала, як ніби вони все ще не повернулися. Гамірний ранок розчинився в ній без сліду. Після уроків Сфінкс і Сліпий залізли на підвіконня й мовчки курили там, кожен зі своєю попільничкою. Горбач відвіз гуляти Грубого. Македонський сховався на ліжку Горбача. Табакі сидів, як стовпчик, сумний і тихий, демонструючи свою скорботу. Магнітофон намарно сичав. Найнеприємніша тиша там, де багато людей мовчать. Ми варилися в ній до обіду, і в їдальні я зрозумів, що більше не в змозі її зносити. Вона чавила, як щось живе, щось, що може задушити. Потім я усвідомив, що тихо не тільки за нашим столом. У всій їдальні панувала тиша. Навіть музика, яку зазвичай вмикали дуже голосно, здавалася приглушеною. Можна було розчути, як у кухонному блоці за стіною перемовляються й гримотять посудом. І я по-справжньому злякався. Навіть руки затремтіли.

Дзвінок на знак закінчення обіду тринькнув і захлинувся, немов зачарований. Переважно відразу після нього здіймався грюкіт, і друга наввипередки кидалася до виходу в такому поспіху, ніби повітря їдальні раптом робилося непридатним для дихання. Цього разу вони чомусь не побігли. Тільки від Фазанячого столу від’їхала пара візків, але, мить покружлявши біля дверей, вони повернулися.

— Тхне неподобствами, — прокоментував Шакал. — Відчуваєте?

Не відчувати було важко. Як тільки ми почали підніматися, від столу шостої до нас підійшла делегація з трьох Псів, і Лавр урочисто вручив Сфінксові якусь записку.

— Помпей просить ватажків усіх зграй зібратись у Кавнику для обговорення важливого питання, — зачитав Сфінкс. Знизав плечима й передав записку Сліпому.

Здається, після цих слів заговорили всі одночасно. Тишу рознесло на друзки. Між столами забігали Логи. Фазани збилися в купку з таким виглядом, ніби чекали атаки.

— Це підло! — крикнув Стервожер, перекриваючи збуджений гул голосів. — У людей траур!

Помпей підняв руки з вибачливим жестом.

— Я співчуваю, — сказав він. — Але це не міняє справи.

Стервожер презирливо скривив рот, і Птахи дюжиною кривих дзеркал відобразили його гримасу.

Виїжджали ми в оточенні Щурів, які підстрибували й торохтіли. У дверях утворився корок, у ньому застрягла половина тих, хто бажав іти поруч і заглядати нам в обличчя. Велика гра Дому різко перейшла в активну фазу.

Небо за вікнами було мерхлим. Туман, здавалося, накрив Дім гігантською грудкою вати. І ще стало дуже холодно. Неначе температура впала відразу на кілька градусів. А може, мене просто морозило від хвилювання.

Біля Кавника натовп трохи порідів. Фазани відпали, інші розбилися на групи. Ватажки один за одним пройшли у Кавник. Після їхнього відходу стало набагато тихіше. Усі чекали.

З боку Щурів долинали приглушені звуки музики.

— А я ж казав, — бурмотів Лері, пожовуючи незапалену сигарету, — я попереджав... От і дожилися...

— І що тепер? Бійка? — запитав я з награною бадьорістю, від якої самого тут же мало не знудило.

— Ні, вечеря при свічках, о мій солдате! — огризнувся Табакі.

Горбач сказав, що зовсім не обов’язково всім тут стирчати. При цьому сам він не зрушив з місця.

— Ти правильно кажеш, — промовив Сфінкс. — Дізнаємося про все від Сліпого.

І теж нікуди не пішов.

Македонський дав Грубому булку. Горбач закурив.

Навіть розуміючи, що все це гра, я страшенно нервував. Занадто добре всі виконували свої ролі.

Нарешті двері до Кавника відчинилися. Першим з’явився Помпей. Повернувшись до Псів, він показав їм великий палець. Пси радісно завили. Потім вийшли Сліпий зі Стервожером і, тихо перемовляючись на ходу, побрели в бік спалень. Рудого так ніде і не було видно. Ніби під час наради його з’їли.

— Господи! — простогнав Лері, помітивши, що Помпей прямує до нас.

Зграї вже почали було розходитися, та всі поспішно повернулися на глядацькі місця.

Високий, смаглявий, з піжонським гребінцем, Помпей зупинився поряд. Кажана при ньому не було. Може, він уже здох.

— Поговоримо? — запитав він Сфінкса.

— Ти говорив зі Сліпим, чого тобі ще?

— Ну... Зі Сліпим хіба поговориш по-людськи?

Помпей закурив. Він стояв серед нас, як у себе в спальні. Ні краплі не нервуючи. Навіть трохи красуючись. Нервувалися чомусь ми.

— Не так давно я дізнався про один старий Закон, — повідомив Помпей поміж затяжками. — Він мене жахливо засмутив. Така, знаєш, первісна хрінь... Через це я з усім і затягнув. Звичайно, не вірилося, та й хлопці казали, що він більше не діє. Але все ж таки…

Пси підтягнулися ближче, щоб нічого не пропустити.

— Мені здається, — вів далі Помпей, неуважно глянувши на них понад нашими головами, — його придумали ватажки-боягузи. Тому я остерігався, розумієш?

Невидимий лід зі Сфінкса можна було збивати молоточком.

— Більше не остерігаєшся? — запитав він.

— Я в собі це придушив, — гордо сказав Помпей.

— Вітаю.

— Але все-таки хотілося уточнити. У вас він діє?

— Ні, — відрізав Сфінкс. — Це все?

— Ти якось грубо розмовляєш, — насупився Помпей. — Але ж я, за великим рахунком, про вас турбуюся.

Табакі за спиною Помпея дуже натурально зобразив напад блювоти.

— Не треба турбуватися, — сказав Сфінкс. — Ми всі вільні.

— І слава богу, — з полегшенням зітхнув Помпей.

— Не слава богу.

— Ти