Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян
Влучити пальцем протеза по клавіші з буквою набагато легше, ніж цю ж таки букву намалювати так, щоби хто-небудь зміг здогадатися, котра саме буква малася на увазі. Ручки вислизали зі штучних пальців, букви виходили рваними й кострубатими. Тому, побачивши машинку, Стрибунець зрадів і попросив поставити її на свою тумбочку. Поки Горбач заправляв у неї аркуші паперу й друкував на них усе підряд, він уявляв, якого листа напише до Рудої та Смерті, та як вкине його в лазаретну скриньку — спеціальну скриньку для листів, що висіла біля дверей до лазарета. У Мотлохівні шуміли набагато голосніше, ніж зазвичай.
— Може, готуються на нас напасти? — сказав Горбач.
— А може, нападають один на одного? — припустив Стрибунець.
Горбач відстукав слово «напад».
— А може, це руйнується імперія Спортсмена, — сказав Вовк. — І зараз у нас полетять її осколки.
У двері хтось тихо пошкрібся.
— Ну ось, — сказав Вовк. — Що я казав? Уже летять.
Красуня злякано сховав апельсин за спину.
— Або все ж таки за ящиком прийшли, — сказав Сліпий.
Однак це був Фокусник. Сумний Фокусник у смугастій сорочці, з милицею під пахвою та з білизняним мішком.
— Добридень, — сказав він. — Можна увійти?
Він нагадував людину, яка втекла від біди.
— Там що, справді щось повалилося? — злякався Горбач.
— Тебе відпустили? — здивувався Стрибунець. — Я думав, не відпустять.
— Там два новачки водночас прибули, — сором’язливо пояснив Фокусник. — Я зібрався — і відразу сюди. Їм тепер не до мене, а я давно хотів до вас. Можна мені залишитися? — він скосив погляд на стіну й швидко відвів очі.
— А що-небудь корисне ти приніс? — поцікавився Смердючка.
— Він уміє фокуси показувати, — швидко сказав Стрибунець, червоніючи за Смердючку. — З хусткою і з картами. І з чим завгодно.
— Проходь, — сказав Вовк. — Вибирай ліжко. А що за новачки?
Фокусник, постукуючи милицею, пройшов до вільного ліжка і поклав на нього речі.
— Один нормальний, — сказав він. — А другий страшний. З родимкою. Неначе його шоколадом облили. Майже ціле лице, — Фокусник прикрив долонею обличчя. — Ой, гітара! — охнув він, опускаючи руку та прикипаючи поглядом до гітари на подушці Вовка. — Звідки?
— Умієш? — тут же поцікавився Вовк.
Фокусник кивнув. Він дивився тільки на гітару.
— Пощастило, — зрадів Вовк. — Я вже боявся, що звихнуся з цим самовчителем. Давай, зіграй що-небудь.
Фокусник процокав до ліжка. Вовк поступився йому місцем.
Примощуючись з гітарою, Фокусник діловито відкашлявся, ніби збирався співати.
— Смак меду, — оголосив він.
Стрибунцеві відразу згадалося, що й фокуси свої він оголошував спеціальним, не своїм голосом. Фокусник заграв і таки дійсно заспівав, хоча співати його ніхто не просив, але йому, вочевидь, хотілося показати всі свої таланти відразу. Голос у нього був тонкий і пронизливий, грав він упевнено — і співав також. Видно було, що він по-справжньому вміє грати та співати й не соромиться свого голосу. Навколо нього зібралися всі, крім Смердючки, який продовжував малювати.
— Повернуся до меду і до тебе, — виводив Фокусник трагічним фальцетом, розгойдуючись над гітарою, і сам собі підспівував, — турум-турум, — трусив волоссям і відчужено дивився на стіну. Наприкінці пісні голос його став зовсім хрипким, а очі зволожилися. Наступну пісню він тільки грав і навіть оголошувати її не став. Третю пісню він назвав «Танго смерті» — і на ній уперше збився. Стрибунцеві від пісень Фокусника стало сумно, іншим, як йому здалося, також.
— Ще я на скрипці вмію, — сказав Фокусник, розквитавшись із «Танго смерті». — І на трубі. І на акордеоні. Трішечки.
— Коли ти тільки встиг? — здивувався Вовк.
Фокусник скромно потринькав струною.
— Та так якось… Устиг…
Самовдоволення раптом зникло з його лисячого личка, воно жалібно скривилося, і Фокусник відвернувся.
«Згадав щось зовнішнє, — подумав Стрибунець. — Щось гарне».
Йому стало шкода Фокусника, й він попросив:
— Покажи фокус із хусткою. Той твій, найкращий.
Фокусник занишпорив по кишенях.
— Не завжди виходить, — попередив він. — Мало тренуюся.
Смердючка від’їхав від стіни і з цікавістю дивився на Фокусника. За його спиною, у відведеному йому кутку, відкрилося щось страшне — з вивернутими ніздрями, пухирчасте й окате. Усі відразу побачили це «щось» і забули про фокуси.
Фокусник перестав шукати хустку.
— Це хто? — запитав Вовк нажахано. — Ти кого намалював?
— Це гоблін, — радісно повідомив Смердючка. — На повний зріст. — Правда, гарнесенький?
— Так, — сказав Горбач. — Хоч бери й завішуй.
Смердючка поставився до цього як до компліменту.
— Ні, правда? — запитав він. — Кров стигне?
— Ага, стигне, — погодився Горбач. — Але ще сильніше застигне, якщо забрести в той куток уночі з ліхтариком.
Смердючка захихикав.
— Покажи, як робити сік, — попросив його Красуня, простягаючи апельсин.
Смердючка схопив апельсин і швидко обрав. Розділив на дольки та, давлячись ними, пояснив ошелешеному Красуні:
— Малувато тут для соку. Краще просто так з’їсти.
Він великодушно простягнув Красуні одну мокру, розчавлену дольку:
— Їж, це корисно. Купа вітаміну С.
Куряка
Порозуміння між білими воронами
Тиша. Запах пилюки й вогкості. Ось що таке Перехрестя вночі. Я сидів біля кадоба, в якому росло щось обгризене та пересохле, торкався цього скелета рослини й читав написи, які вкривали кадіб згори до самого низу. Кабан, Тополя, Цвях... Усі прізвиська незнайомі. Букви почорніли й нагадували збляклий орнамент. Але дещо можна було розібрати.
Перехрестя освітлювалося двома настінними лампами. Одна — з бордовим абажуром — освітлювала куток з телевізором. Друга — з надтріснутим синім плафоном — низеньке, провалене всередину крісло біля протилежної стіни. А вся центральна частина — з диваном, напівзасохлими рослинами та мною — потопала в напівтемряві.
Тому читав я практично на дотик, уявляючи себе Сліпим. Іноді за допомогою запальнички. Доволі безглузде заняття. Але це краще, ніж нічого.
«Кистепері риби вимерли не до кінця», — спантеличив мене черговий напис. Відразу після нього якийсь Завр повідомляв: «Пішов стежкою койотів». Куди — не уточнив. Напевно, також вимирати. Нижче був вірш. Присвячений дівчині. «Твоїм рукам, твоїм ногам, тарам-парам-тарам-парам...» Вірш здивував мене сильніше, ніж незнайомі прізвиська. Жахливо неоковирний, він був присвячений якійсь конкретній дівчині. Інакше автор не згадував би «прегарні рябуваті коси». Я не зовсім зрозумів, що означає «рябуваті», але це явно був не той колір, яким прийнято захоплюватися.
Ми з дівчатами спілкувалися мало. Точніше, взагалі не спілкувалися. Хоча їхній корпус з’єднувався з нашим загальними сходами, наскільки я знав, до них ніхто ніколи не піднімався. У своєму корпусі вони жили на третьому поверсі, який у нашому займали вихователі. На другому розташовувався лазарет, а що було на першому, я не знав. Мабуть, таємничий басейн з вічним ремонтом. Ми з дівчатами перетиналися тільки в кінозалі на суботніх сеансах. Вони сиділи окремо й у розмови не вступали. На подвір’ї гуляли тільки по території, яка прилягала до їхнього ґанку. Я не знав, хто встановив аж такі суворі правила, але здогадувався, що не дирекція. Інакше їх би
