Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян
У вірші йшлося про якісь платівки, котрі було передано. Про книжку: «...її ти зронила мені на чоло, легенько повівши плечем...» Упустити книгу кому-небудь на чоло можна лише в бібліотеці, стоячи на драбині. А дівчата загальною бібліотекою не користувалися.
Що довше я над цим замислювався, то ставало цікавіше. Згадалася сценка, яку я спостерігав одного разу на подвір’ї в перший місяць після зарахування сюди.
Красуня з третьої та дівчина-візочниця, чийого прізвиська я не знав, грали в м’яча. Це була найдивніша гра на світі. Чорнява, малесенька дівчина з білим, немовби порцеляновим личком, кидала з ґанку тенісний м’ячик. Трішечки згодом якимось дивом (у ролі невмілого дива виступав Красуня) м’ячик залітав назад на ґанок. Правда, частіше Красуні не вдавалося його докинути. Тоді дівчина з’їжджала вниз і шукала свою іграшку десь у кущах. За півгодини Красуня влучив м’ячиком їй до ніг усього чотири рази, та й то, по-моєму, випадково, а вона за кожним разом посміхалася. Здавалося, що посміхається дівчина власним радісним думкам, тому що ні вона, ні Красуня одне на одного не дивилися. Тільки на м’ячик. Так, ніби він раз по раз виникав перед ними з потойбічного світу. Особливо добре це вдавалося дівчині. Красуня, як не крути, збивався, і починав відстежувати м’ячик іще на чужій території, але вона... Можна було би зняти приголомшливу короткометражку з її участю: «Дівчинка і м’яч. Гра з невидимкою». Мене зачарувало це видовище. Тоді я ще не знав, що спостерігаю за закоханими, і ця гра — максимум того, що вони можуть собі дозволити. Мені просто здалося, ніби вони не дуже добре знайомі, відтак соромляться одне одного.
Я згадував той випадок, коли з’явився Чорний. Заспаний, похмурий, у піжамній сорочці на голе тіло та в незашнурованих кедах, які він надяг, наче хатні капці, прим’явши закаблуки. Він підійшов, сильно накульгуючи, й поцікавився, чи знаю я, котра година.
Я не знав. Годинника у мене, як і в будь-кого в четвертій, не було. Тобто якраз у мене годинник був, але глибоко захований, на дні сумки.
— За п’ятнадцять дванадцята, — сказав Чорний. — Скоро вимкнуть коридорне світло, а в тебе, видно, немає ліхтарика. Усі стіни перецілуєш, доки доберешся до спальні.
— Я читаю вірші, — показав я на кадіб. — Дуже незвичайні. Про дівчину. Не можу зрозуміти, хто їх склав. Уяви, тут сказано про те, що їй падала на нього, тобто на того, хто все це пише, книжка, і що вона передавала йому якісь диски. Хто це може бути, як ти думаєш?
Чорний неуважно зиркнув на кадіб.
— Це було сім років тому, — сказав він байдуже. — Минулий випуск. Бачиш, почорніло вже все.
— Он воно що! Кабан, Тополя, Завр — усі вони з минулого випуску, — здогадався я, трохи розчарований таким елементарним поясненням. — Бо я собі якраз думаю, як це — жодної знайомої клички?
— Ти, по-моєму, знайшов єдине місце, де збереглися їхні писульки. Це ще примудритися треба було, — пробурчав Чорний, опускаючись на диван. При цьому він скривився й обережно витягнув ногу перед собою.
— У спальні так тихо… Якась вона наче аж не своя… Ти спав, а я, чого б не торкнувся, чомусь виходило жахливо голосно, — спробував я пояснити свою втечу.
— Та добре, — відмахнувся Чорний. — Що я, хіба не розумію? Прокинувся, мов у домовині. Тихо, темно... Чути навіть, як серце стукає. Мало не закричав з переляку.
Уявити, що такий тип, як Чорний, може кричати з переляку, було важкувато. Я засміявся.
— Ага, — сказав Чорний. — Не віриш.
Він вийняв з кишені пачку «Бонда» й запалив сигарету, а я страшенно здивувався, адже був упевнений, що він не курить.
— Взагалі-то не курю, — підтвердив Чорний. — Тільки коли зовсім хріново. Як нині.
Курив він мовчки і зосереджено, як робив будь-яку справу. Їв, пив, читав... У кожній дії Чорного була ґрунтовність, кожна його дія ніби стверджувала: «Це робиться ось так». Може, тому ніхто ніколи не відривав його від ніяких справ. Коли назріла потреба в попільничці, Чорний так само зосереджено понишпорив під диваном і витягнув звідти пласке мідне блюдце у формі кленового листочка. Старожили іноді виробляли такі фокуси, витягуючи різні предмети з найнесподіваніших місць.
— Слухай, — сказав він, встановлюючи листочок на підлокітнику дивана, — все ніяк не запитаю. Ти чому залишився? Чому не поїхав з ними?
Я замислився. Це було нелегко пояснити. Якщо чесно, мені не хотілося залишати Чорного. Після ранкової розмови зі Сфінксом, коли я побачив, як на нього дивляться, точніше, як намагаються не дивитися... Щось жахливо знайоме було в усьому цьому. Знайоме та неприємне.
— Не знаю, — відповів я. — Напевно, я ще занадто Фазан. Мені навіть уявити важко, як це — пробратися вночі в лазарет без дозволу. З припасами. Для мене це однаково, що відчинити відмичкою кабінет Акули й винести, наприклад, його вогнегасник. Думаю, я був би там зовсім не до речі. І не через те, що боюся. Просто не розумію — для чого.
Чорний кивнув:
— Можеш не продовжувати. Зі мною те саме. Я не пішов би, навіть якби не було цієї історії з Лордом. У таких випадках переважно залишаєшся за сторожа.
Мені здалося, що незважаючи на майбутнє вимкнення світла, Чорний не квапиться звідси піти. Він, здавалося, був не проти поговорити. Хоча, може, у нього просто боліла нога, і він давав собі перепочинок. Я наважився ризикнути й запитати про дещо, що мучило мене після розмови зі Сфінксом.
— Чорний, — сказав я, — про таке трохи незручно запитувати, але чому Сфінкс так тебе не любить?
Чорний закашлявся.
— Вибач, — швидко сказав я. — Просто мені здалося...
— Тобі не здалося, — перебив він. — І ти ще слабо це окреслив. Він мене не просто не любить. Він мене ненавидить. Але в принципі тебе це не стосується, погоджуєшся?
— Вибач, — знову промимрив я. — Звичайно, не стосується.
Чорний з огидою зім’яв недопалок у попільничці.
— Коли Сфінкс іще тільки потрапив у Дім, йому від мене діставалося. Дев’ять років минуло, але він не забув. Злопам’ятний. Це зараз він крутий, а тоді був балуваний матусин синочок. Щоночі ревів у подушку, та від Сліпого — ні на крок. Бувають такі загальні улюбленці. Усі з ними носяться, шмарклі їм витирають...
Я пригадав фотографію з «Мобі Діка». Без Сфінкса. Може, його тоді ще не було в Домі. А може, він десь в іншому місці, за висловом Чорного, «ревів у подушку».
— Ось, — Чорний прибрав попільничку назад під диван, наткнувся там на щось, витягнув рожевого гумового зайця, здивовано на нього поглянув. — Про що це я? А, так. Довга історія. Поки він не з’явився, все було нормально. А потім усе пішло шкереберть. Спочатку йому знадобилася окрема кімната. Потім — окрема компанія. І чого б йому не хотілося, він це отримував. У мене в його чортову кімнату півзграї перебігло. Усі, кого він причарував своїми усмішечками.
Чорний крутив гумового зайця й дивився на нього замислено, ніби бачив перед собою щось зовсім інше.
— З того часу ми з ним один одного не переварюємо. Немудро, звичайно. Ти зараз, певно, думаєш, яка дурня... Дорослі дядьки носяться з дитячими образами. Тільки до тих образ ще багато чого
