Тіні зникомі. Сімейна хроніка - Валерій Олександрович Шевчук

– Не зважай, юначе, на бабське кодло, – сказав Михайло Капшук, ставлячи очі до Андрія. – Це така в них поведенція – дурня клеїти. Моя паніматка, царство їй небесне, була точнісінько така ж і скільки я її не гнув та вигинав, а таки не зігнув, поки не гигнула, бідолашненька. Але й гнути мусів, бо сіла б на карка і став би помелом. Але чи ж гідно мужу стати помелом у баби?

– Аж ніяк! – твердо сказав Андрій, наскільки дозволив йому язик, що вже нелегко провертавсь у роті.

Але ця сакраментальна розмова відбулася, коли дівчина вже пішла. Відтак Михайло Капшук, роздивившись по столі, невдоволено напружив лоба й ревнув:

– А чи є в цьому домі щось поїсти?

На те магічне слово, як тіні, виринули слуги і на столі опинилися січена шляхетська смаженина, і душенина шляхетська, і поребрина з підливою, і смажена криженина, і яловичина в сметані, і телятина з локшиною, і кілька курей із начинкою, і гуска з грибами, і куріпки, і дрохва, і фазан – останнє свідчило, що господар був ще й мисливець.

– Де ми це поїмо?! – вигукнув Андрій.

– Поїмо, синку, поїмо! – лагідно сказав господар. – Не разом, а по-маленьку, по-тихеньку. І ти нікуди не поспішаєш, і я. Але признайся як на духу: на оглядини приїхав? Не соромся, не соромся – це діло житейське.

– Брехати не буду, – сказав Андрій. – На оглядини я їхав.

– Ну от! – плеснув у долоні господар, – Це я й кажу! А брешеш, що заблудився!

Тоді Андрій зробився поважний, аж надувся трохи.

– Пане господарю! – сказав він наскільки дозволяв сплутаний хмелем язик. – Я й справді заблудився!

– І куди треба, приблудився, ха-ха! – зареготав Михайло Капшук. – Хитрий, скажу, тебе блуд водив – не ображайся, жартую!

Думки в голові в Андрія Петровича преверталися десь так, як заіржавілий коловорот, отож ніяк не встигав за скоками думок Михайла Капшука.

– Стривайте, стривайте! – сказав Андрій, язик його засинав, бо ледве рухався. – Хочу сказати… Так, правду… Я їхав на оглядини, це так!

– І приїхав! – закрутив зі сміхом головою господар.

– Ні! – рубонув, ще й рукою змахнув Андрій. – Не приїхав!

– Як це, не приїхав? – вибалушив очі Капшук.

– А так! – в Андрія язик увіч не слухався. – Я їхав… коли сказати по-правді брехати не вмію… еге ж, і не люблю… Я їхав, коли сказати по-правді… не до вас.

– Але ж до кого? – верескнув фальцетом Михайло Капшук.

– До Настусі!.. Доньки… ну, як його біса…

– До Настусі й приїхав, шалапуте такий! – зареготав пан господар. – Але досить балачок, ти не доїв і не допив, а страви стигнуть. Та й я не доїв і не допив… То що, вип’ємо?

– Вип’ємо! – сказав Андрій. – Але хочу… доказати…

– Потім докажеш, потім! – закричав Михайло Капшук.

І вони знову їли й пили, і на пересит не скаржився жоден, а тоді раптом пан господар надувся, як індикокур, почервонів ще більше, Андрій навіть трохи злякався, що вдарить його шляк, але не відав, що Михайло Капшук подібно завжди чинить перед тим як заспівати. І його рот розтулився у вершу і з верші посипалася лискуча риба слів, з’єднаних у мелодії, і він заспівав, заволав, заскаржився високим, грудним голосом, а занурений у ці мелодійні хвилі Андрій не витримав собі й заспівав голосом низьким, вторячи господарю, і хоч обоє перед тим мали сплутані напівзаснулі язики, але в співі язики порозплутувалися, як це буває і в заїк, ніби порвали поворози, що їх в’язали, чи попрокидалися, аж очі позаплющували від натхнення. І з очей потекли сльози, і відчули вони один до одного вже не приязнь, а любов, бо ніщо людей цієї землі так не зв’язує, як доладно й майстерно заспівана пісня. А коли це сталося, то, ніби на команду, розчинилося кілька дверей, що приводили до зали, і в них повиростали слуги-тіні, які безмовно позастигали й слухали, адже почути було що.

– Підхоплюйте! – крикнув господар, коли дійшов приспіву, і з усіх дверей пісню підхопили високі жіночі й низькі чоловічі голоси, склавши чудового хора, яким диригував Михайло Капшук, звівшись на повний зріст й енергійно помахуючи виделкою. І вони проспівали так не одну, а кільканадцятеро пісень, аж поки господар не звалився на стільця й не махнув утомлено рукою..

– Оце й усе! Видихся, хай йому кат з поребриною! А як ти?

– Видихся, – мовив Андрій, бо то була правда.

– Тепер можеш доказувати. Що там у тебе, ніяк не дійму!

– Доказувати про що? – наївно спитав Андрій.

– Ну, коли нема про що, то й не доказуй, вип’ємо й поїмо?

– Ні, - сказав Андрій. – Більше не влазить.

– А ти притопчи, притопчи! Такий козак!

– Вибачте, – сказав Андрій, встаючи. – Розпирає мене.

– Ге? Й мене також, – мовив господар, роблячи зусилля, щоб звестися з ослону.

Це йому не відразу вдалося, і вони, неначе розхитані в морі човни, поколивались у двері. А коли вийшли на ганка, їм ударив у вічі нічний вітер, що приніс запахи недалекого лісу, небо виявилося заколочене хмарами, а вдалині й полискувало, сам ліс шумів загрозливо, ніби готувався на приступ цієї садиби. Попри те в повітрі чулася й задуха, отже, не тільки в хаті, але й тут важко було дихати.

– Лиймо з ганку! – сказав пан господар і перший вийняв пстручка – почувся мелодійний дзвін. – То як тобі оглядини? – спитав самозадоволено.

– Оглядини чого? – спитав Андрій, роблячи те саме, що й пан Михайло.

– Та ж дочки моєї, дурню! – рявкнув Капшук. – Для цього ж приїхав?

І там унизу в Андрія раптом заїло, тобто перестав витворювати мелодійний дзвін, а це сталося тому, що згадав. Більше того, голова йому аж так просвітилася, що збагнув: його приймають не за того. А над те: він зовсім не сюди їхав на оглядини – ось про що почав був розповідати господареві, але не доказав. А ще збагнув: стільки було всього наготовано, отже, гостя тут чекали. І він нажерся й нажлуктався з того, що було приготовано не йому. Андрій не був страшком, але від з’їденого й випитого ослаб, і страх стьобнув його, як батогом. Ось чому там унизу так безнадійно заїло, аж заболіло в паху. І він стояв задубілий, безтямно вирячивши очі, не відаючи, що і вчинити. Побіч мирно дзвеніло, але то був один дзвін, господаревий.

– Я тебе щось спитав, – мовив пан Михайло. – Як тобі оглядини?

– Почав вам розказувати, – печально сказав Андрій, кидаючи очима, кудою можна чи ліпше тікати, – ви мені й не дали.

– Розказувати що? – твердо спитав господар, продовжуючи дзвонити.

– Що їхав