Капітани піску - Жоржі Амаду
І ось рано-вранці поїзд із Сержіне прогудів на станції Калсада. Ніхто не прийшов проводжати Кангасейро, бо він скоро мав повернутись. Він просто збирався трохи побути серед малокерійських індіанських хлопчаків і забути про баїянську поліцію, яка його так відшмагала канчуками. Він заліз у товарний вагон, що був відчинений, і сховався серед тюків. Незабаром поїзд рушив, потягся дорогою, що вела в рівнину сертану, у провінцію Індіа Нордестіна. Біля глиняних хижок — жінки й дівчатка. Напівголі чоловіки обробляють землю. Дорогою, що йде паралельно залізничній колії, гонять череду волів і корів. Пастухи-вакейро підганяють криком тварин. На станціях продають солодку кашу з маніоку й проса і солодкі коржі.
Кангасейро вдихає запах сертану, милується ним. На маленьких станціях продавали з лотків сир і рападуру[18]. Забуті краєвиди сертану знову перед очима сертанця Кангасейро. Роки, прожиті в місті, не знищили в нього любові до бідного й чудового сертану. Ніколи не був він міським хлопчаком, таким, як Педро Куля, Гульвіса чи Кіт. Він завжди був чужаком у місті, з іншою вимовою, він розповідав про Лампіана, називав його «мій хрещений батько» і наслідував голоси звірів з сертану. Колись його мати мала ділянку землі. Мати була кумою Лампіана, і тому поміщики не чіпали її землі. Та коли Лампіан пішов у сертан Пернамбуко, фазендейро захопили материну землю. Вона подалася в місто шукати справедливості і вмерла в дорозі, а Кангасейро сумно пішов далі. Він багато чому навчився в місті серед капітанів піску. Він зрозумів, що не лише в сертані багатії погано ставляться до бідних. У місті — теж. Кангасейро знав тепер, що бідні діти нещасні скрізь, що багатії переслідують їх і верховодять усюди. Іноді він посміхався, але ніколи не переставав їх ненавидіти. Через Жозе Педро він довідався, чому Лампіан не довіряє священикам. Ненависть, яку збудило в ньому місто, призвела до того, що він полюбив свого хрещеного батька Лампіана понад усе. Навіть більше, ніж Педро Кулю.
Тепер він був у сертані, а навколо нього пахли гірські квіти. Його друзями зараз були поля, птахи, худющі пси біля дверей хатин. Він бачив старих чоловіків, схожих на індіанських місіонерів, і негрів з довгими чотками на шиї. Відчував приємність від пахощів страв із кукурудзи та маніоку. Бачив худих чоловіків, що обробляють землю, аби заробити півтора мільрейса в день у власників землі. Лише каатінга[19] належить усім, бо Лампіан звільнив каатінгу, вигнав з неї багатіїв, зробив каатінгу землею кангасейро, які б'ються з плантаторами. Лампіан, герой сертану всіх п'яти штатів. Кажуть, що він злочинець, жорстокий бандит і вбивця, гвалтівник і грабіжник. Але для Кангасейро, для чоловіків, жінок і дітей сертану він — новий Зумбі дос Палмарес, він — визволитель, капітан нової армії. Тому що свобода — як сонце, вона найбільше щастя у світі. І Лампіан б'ється, вбиває, гвалтує жінок і грабує в ім'я свободи. В ім'я свободи і справедливості для експлуатованих людей велетенського сертану п'яти штатів — Пернамбуко, Параїби, Алагоаса, Сержіпе і Баїї.
Кангасейро хвилює вигляд сертану. Поїзд не поспішає, іде повільно, перетинаючи землі сертану. Людські злидні тут жахливі. Але ці люди такі сильні, що серед страшних злиднів спромагаються народити красу. Що вони зроблять, коли Лампіан звільнить усю каатінгу, принесе справедливість і свободу?
Проходять гітаристи, імпровізатори поетичних творів. Проходять чередники-вакейро, які женуть худобу. Чоловіки саджають маніок й кукурудзу. На станціях фазендейро виходять з вагонів розім'яти ноги. Вони з великими револьверами. Сліпі гітаристи співають, жебраючи. Негр у короткій сорочці і з чотками іде станцією, бурмочучи щось незнайомою мовою. Він був рабом, зараз він божевільний і живе на станції. Всі його сахаються, жахаючись його проклять. Він багато страждав, канчук наглядача полишив рубці на його спині. Так само канчук поліцейського, помічника багатіїв, скалічив спину Кангасейро. Прийде день, коли і його жахатимуться всі.
Довкола каатінга сертану, пахощі квітів. Поїзд поволі рухається поміж гір. Чоловіки взуті в черевики домашнього виробу, в подертих капелюхах. Діти вчаться на кангасейро в школі злиднів і експлуатації людини.
Поїзд раптом зупинився посеред каатінги. Кангасейро визирає з вагона. Розбійники тримають напоготові зброю. Грузовик, що їх привіз сюди, стоїть по той бік дороги. Телеграфні проводи перетято. У дикій каатінзі нікого не видно. Якась дівчина непритомніє, комівояжер глибше ховає гаманець з грішми. Грубезний фазендейро виходить з вагона і каже:
— Капітан Віргуліно…
Розбійник наставляє на нього рушницю:
— Назад!
Кангасейро здається — серце в нього ось-ось розірветься з радощів. Він зустрів свого хрещеного батька, Віргуліно Ферейру Лампіана, героя сертанських хлопців. Він наближається до нього. Один з кангасейро хоче відсторонити його, але він каже:
— Хрещений батьку…
— Ти хто?
— Я Кангасейро, син твоєї куми…
Лампіан пізнає його, посміхається. Потім бандити входять у перші вагони, їх небагато, може, з дванадцять. Кангасейро прохає.
— Хрещений батьку, дозволь мені лишитися з вами… Дай мені рушницю…
— Ти ще хлопчик… — Лампіан дивиться на нього темними очима.
— Я вже не хлопчик, я бився з поліцейськими. Лампіан наказує:
— Зе Баїяно, дай рушницю Кангасейро…
Він дивиться на хрещеника.
— Вартуй біля цього виходу. Якщо хто схоче тут вистрибнути — стріляй.
І починає збирати данину. Знову хтось непритомніє, у вагоні — крики, звук пострілу. Потім група вертається на дорогу. Вона веде двох поліцейських, що їхали поїздом. Лампіан ділить гроші поміж учасниками нападу. Отримує свою долю і Кангасейро. З одного вагона скапує кров. Приємні пахощі сертану лоскочуть Кангасейро ніздрі. Поліцейських ставлять біля дерев. Зе Баїяно готує рушницю, але раптом чується голос Кангасейро:
— Залиш їх мені, хрещений. Вони били мене в поліції, били набагато молодшого за них.
Він зводить рушницю. Який сертанежо не має несхибного зору? Усе його темне обличчя освітлює посмішка. Один поліцейський падає, другий намагається втекти, але куля наздоганяє його, потрапляючи в спину. Кангасейро кидається до нього з ножем, жадаючи помсти. Зе Баїяно
