Капітани піску - Жоржі Амаду

не казав. Для нього це життя на складі закінчилося в ту мить, коли гарячка вбила Дору. Прийшовши сюди, ця дівчина заповнила своєю присутністю весь склад. Для Професора все набрало відтоді іншого змісту. Склад був ніби рамою для картини: її золотаве волосся спадає Котові на плечі, і Кіт згадує свою маму, або ж її губи цілують Зе Фуїнью, щоб малий заснув, або ж її вуста виспівують колискових пісень. А як усміхалась вона, радіючи з мужності Кангасейро, ніби справжня смілива мулатка з сертану. Або як входила до складу, широко всміхаючись, волосся в неї розвівалося, коли вона поверталась після якоїсь пригоди з вулиць Баїї. Або ж її очі, повні кохання: обличчя, яке палить гарячка, руки, що кличуть коханого до перших і останніх їхніх обіймів. Зараз Професор дивився на склад, як на раму без картини… Марне все. Для нього все втратило зміст або ж набуло ще страшнішого змісту.

Та й він сам дуже змінився за ці кілька місяців після смерті Дори. Ходив серйозний, мовчазний і зійшовся з тим чоловіком, який колись на тротуарі вулиці Чілі розбалакався з ним, подарував йому мундштук і дав свою адресу.

Одного вечора Професор не засвітив своєї свічки і не розгорнув книжки, він мовчав. До нього підійшов Жоан Здоровило. Професор складав свої речі, переважно книжки, в клунок. Жоан Здоровило не сказав нічого, але відразу все зрозумів, хоча всі вважали його дурним. Та коли повернувся у склад Педро Куля й запропонував йому сигарету, Професор сказав:

— Я іду…

— Куди, братику?

Професор обвів поглядом склад, хлопців, які виходили, сміялися, снували, мов тіні, поміж щурами.

— Що чекає нас у житті? Тільки побої в поліції, коли нас схоплять. Усі кажуть, що одного дня наше життя може змінитися. Падре Жозе Педро, Жоан де Адам, ти… Тепер я сам зміню своє життя…

Педро Куля не вимовив ні слова, але в його очах застигло запитання. Не допитувався і Жоан Здоровило, однак цей розумів усе.

— Я вчитимусь у одного художника в Ріо. Доктор Дантас, той, що з мундштуком, написав йому, надіслав мої малюнки. Художник звелів приїхати… Настане день, я покажу, яким є наше життя… Намалюю портрети вас усіх. Ти сам казав колись про це, пам'ятаєш? Так ось, я так і зроблю…

Педро підтримав його:

— Ти допоможеш людям змінити життя…

— Але як? — спитав Жоан Здоровило.

Професор теж не зрозумів, а Педро Куля і сам не міг пояснити.

Але Педро Куля вірив у Професора, в його малюнки, у ненависть, яку той носив у серці з ранніх літ, у його любов до справедливості та свободи. Для нього дитинство серед капітанів піску не минуло даремно. Навіть якщо він потім стане великим митцем, а не злодієм, вбивцею чи волоцюгою. Та пояснити усього цього Педро Куля не вмів. Він сказав лише:

— Ми ніколи не забудемо тебе, брате. Ти читав нам історії, був найкмітливішим серед нас… Найкмітливішим…

Професор схилив голову. Жоан Здоровило підвівся, його голос розлігся, мов сурма, але звучав водночас і як прощальний крик:

— Хлопці, хлопці!

Всі зібралися навколо. Жоан Здоровило простяг до них руки:

— Хлопці, Професор іде від нас. Він стане художником в Ріо-де-Жанейро. Хлопці, хай живе Професор!

Вигуки «хай живе!» стисли хлопцеві серце. Він обвів поглядом старий склад. І це не була більше рама без картини, це була рама з численними картинами, наче кадрами на кінострічці. Мужнє життя в боротьбі і злигоднях. Він відчув бажання залишитися. Та який сенс залишатись? Якщо він піде, то, може, саме цим найбільше допоможе хлопцям. Він покаже світу їхнє життя… І ось вони тиснуть йому руку, обіймають його на прощання. Кангасейро засумував так, ніби дізнався про загибель одного з членів банди Лампіана.

Увечері на пристані чоловік з мундштуком, який виявився поетом, вручив Професорові лист і гроші.

— Він чекатиме на тебе в порту. Я телеграфував. Сподіваюсь, ти виправдаєш довіру, яку я маю до твого таланту.

Ніколи ще пасажира третього класу не проводжали стільки людей… Кангасейро подарував йому кинджал. Педро Куля з усіх сил намагався бути веселим, жартував. Тільки Жоан Здоровило не приховував свого суму.

Коли пароплав відчалив, Професор довго ще бачив берет Педро, яким той розмахував на пристані. Серед незнайомих пасажирів — офіцерів у формі, комерсантів і сеньйорит — Професор тримався знічено, не знав, що робити, ніби вся його мужність лишилася там, на березі, у капітанів піску. Але в душі його вже звучала любов до свободи, любов, що змусить його згодом залишити і старого художника, коли той навчить його малювати по-академічному, і взятись до малювання на власний розсуд картин, якими невдовзі захоплюватиметься уся країна.

Минула зима. Минуло літо, настала ще одна зима. Потяглися довгі дощові дні. Ночами вітер віяв і віяв без угаву на піщаному узбережжі. Тепер Тичка продавав газети, чистив взуття, підносив валізи подорожнім. Красти він кинув. Педро Куля погодився, щоб Тичка мешкав у складі, хоча й відбився від хлопців. Педро ще не розібрався, що діється в душі у Тички. Він знав тільки, що хлопець прагне стати священиком, хоче тікати від цього життя. Але Куля певен, що це нічого не вирішить, нічого не виправить у їхньому житті. Падре Жозе Педро зробив усе, щоб змінити їхню долю. Однак такий він був один, інші не вважали його дії правильними. Який же в цьому сенс? Тільки коли всі будуть триматися разом, як твердить Жоан де Адам.

Тичку кликав бог. По ночах на складі хлопець постійно чув його виразний поклик. Це був могутній голос у його душі, схожий на голос моря чи вітру, що завивав поміж будинками. Голос, який говорить не вухам, а серцю. Голос, що кличе, веселить і жахає водночас. Голос, який і від нього хоче всього, аби дати можливість йому служити. Бог кличе його. Поклик бога в серці Тички був сильним, мов голос вітру, наче могутній голос моря. Тичка хотів жити для бога, виключно для бога, жити самотньо, розкаюючись, життям, яке очистить його від гріхів, яке зробить його достойним погляду божого. Бог кличе його, і Тичка мріє про своє спасіння. Житиме в каятті, ніколи більше не задивиться на театральну виставу, яка відбувається у світі. Він не хоче більше нічого бачити, що відбувається на світі, він хоче очистити свої очі для споглядання бога. Бо для тих, у кого очі не досить очищені від гріхів, обличчя бога жахливе, немов розбурхане море. Але для того, в кого очі й серце чисті, обличчя