Коли ти поруч - Світлана Талан
Ілона розсміялася, а Даша подумала, що так давно не чула її дзвінкого сміху.
– Дашо, – звернулася до неї Ілона. – У мене буде до тебе величезне прохання.
– Яке?
– Візьми в тумбочці гроші й купи мені фарбу для волосся.
– Хочеш пофарбувати?
– Хочу. Скоро весна, потеплішає – буду виходити на вулицю.
– Який колір?
– Одну упаковку білого, одну – синього, одну – фіолетового кольору.
– ?!
– Так, так! Хочу бути, не як усі. Три контрастні кольори.
– Ну, ти даєш! Добре, принесу тобі фарбу, а наступного тижня в середу буде перукар і зробить на твоїй голові розписне великоднє яйце, – засміялася Даша.
– Ні. Я хочу, щоб ти мене пофарбувала.
– Я?! А зможу я?
– Зможеш. Я розповім як.
– Якщо ти так хочеш…
– Дуже хочу! – палко відповіла Ілона.
Наступного дня, коли голова Ілони вже рясніла пір’ям різних кольорів, нагадуючи забарвлення яскравого папуги, до неї прийшла мати. Даринка вперше побачила її, яскраву вродливу брюнетку з ідеальним манікюром на тонких, доглянутих пальчиках і з професійним макіяжем.
– Що ти з собою зробила, Ілоно?! – сплеснула руками мати Ілони. – На що ти стала схожа?! Я можу зараз же надіслати свого перукаря. Нехай він дасть лад твоїй голові!
– Вона у мене в повному порядку, – спокійно відповіла Ілона.
– Ні! Це не годиться! Треба терміново щось зробити! І кого вони наймають? Непрофесіоналів, нездар якихось.
– Це я її фарбувала, – втрутилася Даринка, – так захотіла Ілона.
– Мало, що вона захотіла! – обурилася жінка. – Просто від людей соромно!
– Це тобі повинно бути соромно! – раптово вибухнула Ілона. – А мені не соромно! Мені наплювати, що скажуть люди! Мені так подобається! Розумієш?! Тобі не подобається, а мені подобається. Може бути у мене своя думка? Або треба робити, як ти захочеш?!
– Чому мені має бути соромно? За що? Я стараюся для тебе і завжди робила все для твого добробуту. Ми з татом і живемо, і працюємо, щоб тобі було добре, щоб ти ні в чому собі не відмовляла, – сказала мати і дістала з дорогої сумочки, прикрашеної ланцюжком зі вставними блискучими камінцями, гроші й поклала їх у тумбочку. – Це гроші тобі. Може, треба буде заплатити медсестрі або якійсь санітарці.
– Навіщо? – вже заспокоївшись, але все ще важко дихаючи, запитала Ілона.
– Як «навіщо»? Щоб краще доглядали тебе, – сказала жінка і, зобразивши привітну посмішку на своєму обличчі, звернулася до Даші: – Я вам, дівчино, заплачу, тільки будьте, будь ласка, уважні до моєї дочки.
– Я не беру грошей, – сказала Даринка.
– Всі беруть. Усе тримається на грошах.
– Мені не потрібні ваші гроші, – твердо сказала Даша.
– І даремно, – сказала жінка і кінчиками ніжних пальчиків поправила собі чуба на лобі. – А що це за огризок у тебе на тумбочці?
Ілона побачила, що мати кивнула в бік орхідеї і вже була потяглася до неї рукою.
– Не чіпай! – скрикнула Ілона так, що її мати, злякавшись, різко відсмикнула руку. – Йди! Я не хочу тебе бачити! Не хочу!
– Та що це з нею? – подивилася на Дашу жінка з-під нарощених довгих вій. – Психіатра, чи що, їй викликати?
– Вам краще зараз піти, – сказала Даринка.
– Візьміть, – жінка простягла Даші пакет. – Там овочі та фрукти для Ілони. Простежте, щоб вона добре харчувалася.
Голос матері Ілони прозвучав глухо і зовсім сухо. Вона повернулась і вийшла, граціозно вихляючи вузькими стегнами, одягненими в дорогі джинсові штани.
Даша виклала продукти в тумбочку і, дочекавшись, поки Ілона заспокоїться, запитала:
– Навіщо ти з нею так?
– Я скажу тобі, навіщо, – тихо мовила Ілона голосом, повним смутку. – Тому що я досі не знаю, які у моєї матері руки. М’які? Тверді? Грубі? Ніжні? Я тільки могла споглядати, які вони гарні. Мати жодного разу до мене не торкалася. У нас у будинку були домробітниці, няньки, кухарки – хто завгодно. Вони піднімали мене вранці, розчісували моє волосся, заплітали кіски і гладили по голівці на ніч. А мені, як дурепі, до цих пір хочеться, щоб саме її руки торкнулися мого волосся, моєї руки… Я думала, що прийде мама, побачить моє строкате волосся, поправить мій чубчик рукою і скаже: «Ну, і смішна ти, Ілонко».
– Ось побачиш, у вас із мамою налагодяться стосунки – і все буде добре, – сказала Даша і потріпала строкатий чубчик Ілони. – Напевно, твоя мама просто не розуміє, чого тобі не вистачає.
– Вона вже ніколи не зрозуміє, якщо досі не зрозуміла. У нашому будинку культ грошей. Я не здивувалася б, якби в хаті замість ікони святих у позолоченій рамочці повісили долар і на нього молилися, – з гіркою іронією в голосі відказала Ілона і криво посміхнулася.
– А я тобі кажу, що настане такий момент, коли прийде до тебе мама і погладить по руці, як маленьку дівчинку перед сном…
– Уже не погладить. Тепер вона побоїться навіть пальчиком доторкнутися до мене. Хіба я не бачу, як швидко моя шкіра почала вкриватися незагойними ерозіями та виразками? Ні, моя матуся до таких гнійників не доторкнеться. Це можуть зробити медсестри, санітарки, лікарі, якщо їм, на її думку, заплатять гроші.
– Сподіваюся, що ти помиляєшся, – сказала Даша.
– І чому мені так далися її руки?! Сама не знаю. Ночами не сплю не тому, що палить вогнем усе тіло і моторошно свербить, а від того, що не можу уявити, які у мами руки на дотик… Дурна я, так?
– Ти найкласніша дівчина, – підморгнула їй Даринка і додала: – І найкрасивіша!
– Чесно?
– Чесніше не буває.
Розділ 36
– Про що знову задумався? – голос Елі повернув Сергія на землю. – Усе думаєш про щось своє, замислився, а про мене зовсім забув.
Еля награно вередливо надула свої чуттєві пишні губи, збільшені за допомогою ін’єкцій біополімерного гелю.
– Та так, ні про що, – посміхнувся Сергій і потягнувся у кишеню за пачкою цигарок.
– Мені здається, що французька кухня набагато вишуканіша і різноманітніша, ніж японська, – сказала Еля, відпиваючи ковток коктейлю з льодом.
– Згоден. Повністю з тобою згоден, – неуважно сказав Сергій, абсолютно не бажаючи вступати в суперечки про переваги тієї чи тієї кухні.
Він завжди вирізнявся своєю невибагливістю у їжі й задовольнявся тим, що було на столі:
