Тіні зникомі. Сімейна хроніка - Валерій Олександрович Шевчук
Але перш ніж перейти до самої розповіді, маю згадати, що, приїхавши після прогулянки додому, накинувся з мокрим рядном на Варвару, гостро звинувативши її у звідах на користь Івана Михайловича. Варвара вислухала мене мовчки, стояла, ніби громом бита, а тоді й сказала з усією безпосередністю, яким і визначається жіночий спосіб мислення:
– Але ж, Тодосю, ти мені не забороняв оповідати, що діється в нашому домі. І не чужим людям розказувала, а в родині, отож сміття з хати не виносила. Та й не Івану те оповідаю, а Марті Йосипівні, з якою часом сходжуся потеревенити, маю ж із кимось словом перекинутися, хоч часом розмовляю і з Іваном. Окрім того, що лихого чиниш, щоб не могла про те розказати? А коли й Івану щось розповім, а той уміє випитати, чому того не робити? Ми ж серед людей живемо і нічого в нашому житті до осуду нема. А маленькі таємниці наші, як отой сховок у дідовому портреті, так само й Івану належать як і нам. Окрім того, він про того сховка знав ще раніше за нас.
І вона розплакалася, аж мусів її втішати, ніби винуватий тут був я – не вона…
Андрій Петрович виїхав у мандрівку зрана, наділений накресленою дідовою рукою карткою, бо цією дорогою ще не їздив, а міг би в лісах і заблудитися; на всякий випадок озброївся шаблею та пістолем, що додало його показній постаті величі. Його наперед захоплювала можливість дводенної самотньої їзди (наніч мав заїхати до дідового доброго знайомого, бунчукового товариша Онисима Сала, там юнак міг би при бажанні і погостювати трохи, бо з Онисимом Салом дід навчався ще в Київській академії, а коли тією дорогою їздив, то неодмінно приятеля відвідував, як і той діда); отже, все визначено й розписано, й Андрій вільно пустив коня, щоб ішов ступою, лісова дорога була чудова, погода догідна, тобто на дощ не заходило, небо з чистими білими хмарами світилося і сяяло. Отак Андрій і їхав собі, насвистуючи і наспівуючи, а коли вільний хід набридав, вйокав, вганяв остроги в боки коневі і шалено мчався навскач, войовниче пригукуючи і щасливо відчуваючи тугі хвилі повітря на обличчі. Обідати зупинився біля річки, викупався сам і викупав коня, відтак спутав і пустив на пашу, і сам, добре покріпившись із торби, прив’язаної до кульбаки, ліг у траві біля вогнища, дим од якого розганяв комарів, і задививсь у глибоке небо. І йому здалося, що бачить в одній із срібних хмар вибудуваний дім і на ганок того дому вискочила чудова дівчина із золотистим волоссям, тонка у стані, із великими синіми очима, а вискочила тому, що до будинка під’їжджав на коні він-таки, Андрій Темницький, мужній, гарний і поставний, отож дівчина не могла ним не зачаруватися. Годі сказати, що Андрій до того не закуштував жіночого племені, але то були прості дівки із села, яких легковажно зводив, а тоді покидав, щоб набрякали плодом, як гарбузи в городі, - про тих дівок він не думав, але те, що скоро матиме власну жінку і заведе родину, сповнювало його хвилюванням, бо того вже хотів і потребував. Сумнівів, що буде так, як замислила мати його при батьковій підтримці, не мав, як і спротиву до волі їхньої, аби тільки дівчина йому сподобалася, а що він дівчині сподобається, у цьому Андрій зомління не мав аніякого, бо як же могло бути інакше? І там, біля річки, вдихаючи пряні пахощі диму від вогнища, він заснув, і йому приснився дивний сон, що гнідий кінь його на очах почав чорніти, а коли заіржав, із ніздер його сипанув вогонь. Стрибнув на того коня, але так, що сів обличчям до хвоста. Відтак кінь задер того хвоста, поставивши його сторч, як це роблять хіба коти, і щосили помчав, але не передом, а задом. І навколо замигали, застрибали якісь спотворені і розтягнені обличчя, що гоготали й улюкали, від чого схарапужений кінь усе більше й більше наддавав ходи, і ось уже він відірвався від землі і злетів у повітря, і внизу захитали коронами дерева із чорним листям, а поруч, не відстаючи й не переганяючи, летіла, осідлавши мітлу та ж таки світлокоса дівчина, яку побачив на ґанку вибудованого в небі дому.
– Чи ж ти Настуся, дочка сотника Василя Лазаревича? – гукнув їй Андрій.
– Я твоя справжня суджена, – сказала дівчина, блиснувши чудовими очима. – А до тої… до тої не доїдеш…
І Андрій, хоча й був з виду поставний козак і хоча мав за поясом пістоля, а при боці шаблю, злякався, аж у спині йому похололо.
– Але ж так, як ти, літають відьми! – крикнув він.
– А так, як ти, – відьмаки, – засміялася дівчина. – Ото й станемо собі парою….
І від того жахного сну Андрій прокинувся; довго не міг дійти тями, тіло йому тремтіло – заснув простоволосий, і сонце, хай і підосіннє, напекло йому голову. Тому ще раз викупався у ріці і тільки тоді дійшов тями.
Розпутав коня і поїхав далі, але чи так уже задумався, чи найшла запаморока, але дорогою йому перестали траплятися віхи, що їх позначив на картці батько. Ріка була й особливе дерево біля води, що низько нахилилося й мочило віти, а по тому ознаки не збігалися, хоч дорога начебто вилась одна, й роздоріжжя він не примітив. Але був не із страшків, окрім того чудово знав: раз є дорога, то кудись обов’язково його виведе, а там у людей розпитається. Йому навіть цікавіше від того стало, бо, відверто кажучи, те, що батьки йому все аж так чітко і ясно розписали, в глибині душі не захоплювало, відтак відчуття майбутніх пригод збадьорило хлопця і до нього знову повернувся щасливий стан безтурботності; знову засвистав і заспівав, погнавши коня хуткіш. Але дорога залишалася безживна й порожня, і на ній так і не побачив жодної визначеної батьком признаки, хоча траплялися дерева й вигини дороги, що цілком тими признаками бути могли.
Так дістався до загубленого серед лісу села, що вельми нагадувало Лісовичі, він навіть подумав, що поїхав дорогою не вперед, а назад і повернувся додому. Але село звалося не Лісовичі, а Засадничі, й селяни скерували його до панського обійстя, де мешкав бунчуковий товариш, але не Онисим Сало, а Михайло Капшук – до нього Андрій Петрович і попросився на ночівлю.
Михайло Капшук виявився чоловіком у літах, він надзвичайно зрадів гостю й загукав слугам, щоб швидко споряджали вечерю, а сам повів гостя до льоху,
