На дорозі - Джек Керуак

Дін та Мерілу припаркували машину біля Ван-Горна і кохалися, поки я спав. Я прокинувся, коли ми летіли по незрівнянній долині Ріо-Гранде через Клінт та Ізлету в бік Ель-Пасо. Мерілу стрибнула на заднє сидіння, я – на переднє, і ми рушили далі. Наліво від нас через широченні простори Ріо-Гранде були вересково-червоні вершини мексиканського кордону – земля Тарахумаре; м'які сутінки грали на верхів'ях. Прямо перед нами лежали далекі вогні Ель-Пасо та Хуареса, вшиті в розкішну долину, настільки велику, що водночас було видно, як у різні сторони пихтять декілька залізниць, неначе це була Долина світу. Ми в неї занурились.

– Клінт, Техас! – сказав Дін.

Радіо було налаштоване на станції Клінта. Вони ставили платівки кожних п'ятнадцять хвилин; увесь інший час крутили реклами заочного курсу старших класів. – Ця програма іде через увесь Захід, – радісно кричав Дін. -Чувак, я слухав її вдень і вночі у виправній колонії та тюрмі. Ми туди всі раніше писали. Ти можеш отримати шкільний атестат поштою, факсимільним підписом, якщо складеш іспит. Усі молоді пастухи на Заході, байдуже хто, у якийсь час пишуть туди; це все, що вони чують; ти вмикаєш радіо у Стерлінгу, Колорадо, Ласку, Вайомінгу, плювати де, і ловиш Клінт, Техас, Клінт, Техас. І ця музика -завжди співають якісь ковбойські селюки або мексиканці, найгірша передача в історії країни, і ніхто нічого не може з цим зробити. У них дивовижний передавач; вони всю країну пов'язали. – Ми побачили високу антену за нетрями Клінта. – Ох, чувак, що б я тобі міг розказати! – кричав Дін, майже в сльозах. Поглядом націлені на Фріско і Узбережжя, ми приїхали в Ель-Пасо, як стемніло, не маючи ні копійки. Нам украй потрібні були гроші на бензин, інакше ми ніколи туди не доїдемо.

Ми все перепробували. Ми дзвонили в бюро подорожей, але тієї ночі ніхто не їхав на захід. Бюро подорожей – контора, куди йдеш, щоб поїхати з кимось, хто оплатить бензин; це було легально на Заході. Там чекали підозрілі типи з побитими валізками. Ми пішли на грей-хаундську автобусну станцію вмовити когось дати нам гроші замість того, щоб їхати на Узбережжя автобусом. Ми були занадто сором'язливі, щоб до когось підходити, тож сумно бродили станцією. Надворі було холодно. Якийсь студент млів від одного погляду на солодку Мерілу, але намагався вдавати байдужого. Ми з Діном порадились, проте вирішили, що ми не сутенери. Раптом якийсь шалений малий придурок, просто з виправної колонії, приклеївся до нас, і вони з Діном побігли по пиво:

– Давай, чувак, ідем натовчем комусь морду та заберем у нього гроші!

– О, я тебе поважаю, чувак! – закричав Дін. Вони помчали. На мить я занепокоївся; проте Дін лише хотів роздивитись вулиці Ель-Пасо з малим і подуріти. Ми з Мерілу чекали в машині. Вона мене обняла.

Я сказав:

– Хай йому чорт, Лу, почекай поки ми доїдемо у Фріско.

– Мені плювати. Дін усе одно мене кине.

– Коли ти повертаєшся в Денвер?

– Я не знаю. Мені байдуже. Я можу повернутися з тобою на схід?

– У Фріско нам треба дістати якісь гроші.

– Я знаю, де ти можеш дістати роботу в кафе-вагончику за прилавком, а я буду офіціанткою. Я знаю готель, де ми можемо жити в кредит. Будемо триматися разом. Ох, як мені сумно.

– Чому тобі сумно, мала?

– Мені від усього сумно. Чорт, я б так хотіла, щоб Дін не був таким божевільним, як зараз. – Дін прибіг назад і, регочучи, ускочив у машину.

– О це був божевільний тип, ото! Як я його розумію! Я колись знав тисячі таких хлопців, вони всі однакові, їхній мозок працює, як стандартний годинник, о, безкінечні розгалуження, нема часу, нема часу… – Він завів машину, згорбився над кермом і погнав геть з Ель-Пасо. – Нам залишається підбирати автостоперів. Упевнений, що когось знайдемо. Гоп! Гоп! Поїхали. Обережно! – крикнув він мотоциклісту, обігнав його, прослизнув повз вантажівку, і вискочив за межі міста.

За річкою сяяли дорогоцінні вогники Хуареза, і сумна суха земля, і дорогоцінні зорі Чіхуахуа. Мерілу краєм ока дивилась на Діна, так само, як дивилась на нього через усю країну і назад, – похмуро й сумно, наче хотіла відрізати його голову і заховати її у своїй шафі, із заздрісним та болісним коханням до нього, настільки вражаюче самовідданого, цілковито несамовитого і нервового, і божевільного, усмішка її була сповнена лагідного безумства і темної заздрості, вона мене в ній лякала, кохання, яке ніколи не дасть плодів, і вона це знала, бо, коли дивилась на його кістляве обличчя шибеника, замкнуте й неуважне, вона знала, що він занадто шалений. Дін був упевнений, що Мерілу – шльондра; він якось мені сказав, що вона була па-талогічною брехухою. Проте, коли вона так на нього дивилась, це таки була любов; і коли Дін це помічав, він завжди звертав до неї свою штучну кокетливу посмішку, тремтів віями, оголював білосніжні зуби, хоча лише недавно дрімав у своїй вічності. Потім ми з Мерілу засміялись – і Дін не виглядав заклопотаним, лише дурнувато посміхнувся, наче сказав: «Чи нам усім так весело?» Ось і все.

На виїзді з Ель-Пасо, у темряві, ми побачили маленьку згорблену постать з витягнутою рукою. Це був наш обіцяний автостопер. Ми зупинились і здали назад до хлопця.

– Скільки в тебе грошей, малий? – Малий не мав грошей; йому було сімнадцять – блідий, дивний, з одною недорозвинутою покаліченою рукою і без валізки.

– Чи він не милий? – сказав Дін, серйозно на мене глянувши. – Давай, сідай, хлопче, ми тебе довезем. – Малий відчув свій шанс. Він сказав, що має тітку в Туларі, Каліфорнія, якій належав продуктовий магазин і, як тільки ми туди доберемось, дасть нам грошей. Дін качався по підлозі від сміху, все так нагадувало малого з Північної Кароліни. – Так! Так! – кричав Дін. – У нас у всіх є тітки; ну, давай, давай поїдемо і заглянемо по дорозі до всіх тіток і дядьків у продуктових магазинах! – Таким чином у нас з'явився новий пасажир, і, як виявилось, він був чудовим малим. Він ні слова не промовив і лише слухав нас. Після хвилини Дінових балачок він, напевно, думав, що сів у машину психів. Він розповів,