Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький
— Слава, слава, слава!
На Форумі Траяна, де зібралися майже всі присутні на той час у Римі сенатори, біля підніжжя статуї Констанція здіймався повністю покритий пурпуром цісарський подіум із двома тронами: на вищому, розкішнішому, сидів тринадцятилітній імператор Валентиніан Третій, на дещо скромнішому — Августа Плацидія, що насилу намагалася зберегти маску спокійної поваги, пристойної маєстату. Бо все її обличчя — очі, вуста, навіть щоки, — пожвавлює, освітлює і омолоджує посмішка невимовного щастя. Вперті пихаті довбешки міських квіритів, яким досі мариться salus rei publicae, нарешті переконаються, що є так, як повинно бути: що Рома не тих нагороджуватиме, кому вдалося зробити для неї те чи інше, а обранців, опромінених ласкою маєстату, тим гідніших слави, чим більшою приязню та довірою обдаровує їх володар імператор вічний Август, а не якесь princeps liberorum.
Одразу ж перед подіумом стоять найпресвітліші достойники — цісарська рада: їх п’ятеро і лиш одного брак: магістра обох військ. Ах, яка шкода, що саме сьогодні його нема… Але за мить Августа суворо стримує невгамовну радість: чи ж насправді шкодує, що його тут нема?!
З Форумів Веспасіана і першого Августа, Октавіана, долинають радісні тріумфальні звуки труб: процесія приятеля Августи звернула вже до Велабру на Vicus Tuscus; початок цієї процесії саме минає святиню Великої Матері та за хвилину затримається перед найстарішою християнською церквою на Палатині (колись святиня Divi Augusti), щоб подякувати Христові за ласку цісарської приязні, що спливла на недостойне чоло сьогоднішнього тріумфатора.
Префект преторію Вір Нікомах Флавіан, ледве ховаючи іронічну посмішку, непомітно схиляється до вуха квестора святого палацу.
— Єдине розумне слово, яке сьогодні прозвучало, — шепоче, — саме це: недостойне чоло.
Квестор усміхається, але дуже стримано: завжди вміє належно оцінити жарт, але хай же найпресвітліший префект не думає, що квестор поділяє його почуття. Всі знають, що вивищення приятеля Августи — це справжній удар по тих сенаторських родах, які ще поклоняються староримським богам, а передусім — по Нікомахах Флавіанах, приятелях магістра обох військ. Квестор мав би велику охоту трохи поглузувати з незручного становища, в яке потрапили могутні Віри (гидує їхньою вірою і заздрить гучному імені): наприклад, з турботою в голосі запитати, чи найпресвітліший колега не має жодного остраху стосовно дальшої долі посмертного вшанування свого батька і його статуї в сенаті?… Справа цього посмертного вшанування і статуї саме півроку тому наробила чимало галасу в Римі: батько префекта за Феодосія, теж бувши префектом преторію Італії, очолював староримський табір, взяв активну участь у останній збройній боротьбі проти християнства та поліг під Аквілеєю, натомість переможний Феодосій наказав усунути з сенату його статую і позбавити посмертного вшанування. Але Аецій, шукаючи після замаху на Фелікса зближення з сенатом, добився від Августи зняття безчестя з пам’яті Флавіана та згоди на поновне встановлення його статуї в курії, чим привернув на свій бік усі могутні язичницькі сенаторські роди, які все ще числом і справжнім значенням у місті та всій Італії переважали християнські роди. Тепер же квестор був певен, що приятель Августи забажає повернути справу посмертного вшанування Флавіана до попереднього стану. Але, трохи роздумавши, вирішив, що не випадає починати розмову про це, отож, аби щось відповісти, сказав лише:
— Воістину, Рим не пам’ятає нічого подібного від часу втечі Варрона з-під Канн …
Тимчасом новий Варрон, що його так само, як і того шість віків тому, гризений соромом і зніяковілий, уже в’їжджав на Форум Траяна. Тільки-но з’явився під аркою, всі сенатори як один здійняли праву руку і гукнули: «Ave, vir illustris!»
І всі як один вп’ялися тисячооким поглядом у благородну гордовиту постать… вродливе, з дуже тонкими рисами обличчя… спущені додолу прегарно оправлені віями очі…
А той, одчуваючи на собі цей палючий жар цікавості, здивування, а, напевне, і прихованого глуму, волів би провалитися під землю: ким же він був, приятель Августи, що його цісарі, сенат, римський народ вітали як тріумфатора?!.. Бунтівником, якому не поталанило і якому ласкаво пробачено! Зрадником вічного владаря і святої віри, що прикликав на допомогу єретиків і розбишацьких варварів! Поганеньким полководцем, якого тричі побив кульгавий здохляк! Втікачем, що, втративши надію, малодушно покинув довірений його опіці край, віддав його у здобич оскаженілим грабіжникам і помчав через море благати прощення — готовий прийняти все: кару, покуту, зневажливе помилування, щоб тільки здобути нарешті після стількох років буревіїв та терзань жаданий спокій!
Під кінною статуєю Траяна стоять два мандатори у червоних, перетканих золотом далматиках. Мандатор — це язик і вухо володаря під час публічних виступів.
— Підійди, найпресвітліший мужу! — декламують обидва одночасно, досконало утримуючи однакову силу і напруження голосу.
Дме пронизливий зимовий вітер, але приятель Августи знає, що йому не можна ставати перед цісарським обличчям у теплій темній накидці. Отож скидає її на руки трибуна-гота, що стоїть за ним, і в самій лише далматиці помаранчевої барви з чорними клаві йде через увесь Форум. Але зовсім не відчуває січневого холоду. Гот іде слідом за ним, щоб у належну мить знову накинути на нього теплий одяг.
Перед кінною статуєю Траяна здіймаються два гіпсові, у людський лікоть заввишки, погруддя консулів: з
