Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький

головнокомандувач військ Заходу легко розумів, у чому приховується таємниця цієї прихильності: в приязні, якою Боніфація обдаровувала Августа, окрім того, а, може, перед усім, — в його побожності та ревності у справах віри, що не могло не вплинути на його славу, особливо ж коли зважити, що майже всі літописці та панегіристи належали до священничого стану. Не можна було ніяк інакше витлумачити цього розголосу, а вже найменше справжніми військовими заслугами. Боніфацій не міг похвалитися майже жодною перемогою чи якимсь іншим щасливим здобутком, співмірним з аецієвими вчинками. Щоправда, в молодості надав певні послуги Констацію, але в першій же битві, яку самостійно провів у Іспанії, зазнав цілковитої поразки, та ще й від кого?… вандальських племен асдінгів і силінгів, що саме безладною юрбою тікали на південь Іспанії, щойно розгромлені військовим магістром Кастином! Той сам Кастин без великих зусиль розгромив самого Боніфація, коли він, як комес Африки, збройно виступив на боці Плацидії під час її змагань із братом; коли ж, після воцаріння Іоанна, Боніфацій став проти узурпатора, то воістину не військові здібності комеса Африки наповнили тривогою серця Іоаннових прихильників. Щось геть інше було причиною неспокою, який збудила тоді незламна вірність та відданість Боніфація справі Плацидії; щось, у чому Аецій бачив розгадку всієї таємниці значення, потуги та слави Боніфація. Африка, військами якої він командував, була найродючішою дієцезією Заходу, а, либонь, і всієї імперії: була коморою Італії! Не військові здібності, не незламна мужність, навіть не приязнь Августи чи ревність у вірі, а збіжжя… безкраї урожайні лани збіжжя, — от що робило комеса Африки одним із наймогутніших у державі! В боротьбі проти Іоанна Боніфацій не втратив жодного африканського солдата, але досить йому було затримати рух зернових кораблів до італійських портів, щоб зробити Іоаннові війська дуже піддатливими на вмовляння Ардабура, який у полоні не гаяв часу! Однак Аецій не був певен, чи Боніфацій насправді розуміє, яку справжню силу має в руках: останні події, здається, вказували, що комес Африки у значно більшій мірі прислухається до вибухів почуттів, ніж до мови холодних розрахунків.

Вже наступного року після обійняття патрикіату Фелікс розпочав інтриги, метою яких було руйнування приязні між Плацидією та Боніфацієм. Аецій був надто обережним, а водночас надто зайнятим війною в Галлії, щоб дати втягти себе в цю гру, таку ж небезпечну, як малообіцяючу; адже йому зовсім не залежало на зміцненні становища Фелікса. Натомість нічого не мав проти того, щоб обидва приятелі Августи порізнилися між собою і навіть переслав Боніфацію лист, в якому запевняв його у своїй приязні та висловлював здивування, що мужа з такими заслугами перед цісарським домом тримають здаля від столиці.

Навіть не припускав, що той лист був ще одною краплею олії у вогонь, що вже певний час палив комеса Африки. Боніфацій, здається, зовсім не цінуючи значення, яке він мав завдяки командування військами в коморі Заходу, віддавна рвався до імператорського двору, щоб здобути там відповідне до своїх заслуг і вірності становище, само собою, одне з найвищих в імперії. Фелікс лише підкладав до цього вогню, раз-у-раз нагадуючи, що Августа недооцінює свого найвірнішого слуги або навмисне тримає його здаля від себе; заодно ж перестерігав Августу перед жадібним до влади улюбленцем, який нібито намагається відірвати Африку від імперії.

Посеред третього року царювання Валентиніана Боніфацій отримав наказ постати перед вічною Августою в Равенні: ще кілька місяців тому вважав би це здійсненням своїх мрій, а тепер під впливом застережних листів Фелікса зрозумів цей виклик як позбавлення його посади — і внутрішній вогонь, що його палив, одразу ж спалахнув грізною пожежею. До Равенни замість комеса Африки надійшов лист, що дихав ображеною гордістю та гнівом, у якому Боніфацій докоряв Августі за недостойну маєстату невдячність і відмовився їй підкорятися. Фелікс не тямився з радості: доп’яв, чого хотів! З метою покарання бунтівника до Африки вислано військо під проводом Галліона, Маворція та варвара Саноека, — але Боніфацій, якому не вельми таланило в битвах з ворогами імперії, цього разу виявився переможцем і, п’яний тріумфом, проголосив себе незалежним од Равенни владарем Африки.

І саме тоді, — внаслідок подій, які відразу ж потому розігралися в Африці, Аецій прийшов до твердого переконання, що славлений літописцями та панегіристами нарівні з ним Боніфацій насправді не заслуговує нічого, крім зневаги, і ніколи не доросте до того, щоб стати небезпечним для нього суперником.

Бо що ж — на думку Аеція — слід було вчинити, перемігши цісарське військо? От що: спираючись на всіх невдоволених, від яких у Африці аж кишіло, — передусім же на аріан та донатистів, — під загрозою заморити Італію голодом зажадати від Августи найвищих титулів із патрикіатом включно, а задля постраху справді на якийсь місяць перекрити поставки зерна. Аецій настільки був певен у близькому тріумфі та піднесенні Боніфація, що поквапом почав громадити запаси галлійського збіжжя, готуючись до смертельної довгої боротьби з новим суперником, насправді грізним, бо в його руках страшна зброя — голод. А що ж учинив Боніфацій? Замість вимагати і погрожувати, як це три роки тому з блискучим успіхом робив Аецій в Аквілеї, розпочав справжню війну проти Августи, даючи їй час зібрати і вислати до Африки нове військо під проводом Сигісвульта, який не лише щасливо і майже без перешкод зійшов на берег, але відразу ж у першій битві цілковито розгромив незалежного владаря Африки, а потім без зусиль здобув найважливіші порти: Гіппон і Карфаген, відновивши сполучення між Італією та її зерновою коморою.

Все, що наступило потім, зовсім не обурило Аеція, але ще більше впевнило його у безталанності та нещасливій руці Боніфація. Як колись Іоанн до Ругіли, так тепер комес Африки звернувся до короля вандалів, прохаючи допомоги проти Плацидії. Вандали, що так само, як раніше Аларіх, давно вже мріяли про найродючіші та найбагатші в імперії африканські провінції, поспіхом переправилися з Іспанії на допомогу Боніфацію, але, замість служити його цілям і підкорятися його наказам, з власної волі почали грабувати весь край і здобувати міста. Доведений до розпачу Боніфацій, що мимоволі став винуватцем недолі краю, яким керував, і жорстоких переслідувань своїх єдиновірців, прагнучи змити провину, виступив проти вандалів; король Гейзеріх легко його розбив і невдовзі став господарем обох мавританських провінцій: Цезареї і Тінгітани. Тоді перед лицем небезпеки, що