Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький

і ревно б її підтримав, але тому, що губи її мовчали, тільки очі були напрочуд виразистими, — гот, хоч засмучений їх виразом, попросту не мав часу задуматися, що саме вони хочуть йому сказати. Справді, його самого і їх із нею спільну віру болісно вразили в домі покійного єпископа, — але невже се відповідний час, щоб про це розмірковувати?… Адже ж вандали щомиті можуть виламати браму, і лише це важливо… куди важливіше, ніж туманна певність, що вандали, які облягають місто, такої ж віри, що й готи, які його боронять, тимчасом як пасивний об’єкт битви, населення Гіппону, і тих, і інших однаково вважає проклятими єретиками… Комес Сигісвульт був насамперед солдатом: побожний і ревний аріанин, усе-таки вважав бій із тим, проти кого його вислала Августа, своїм першим і найвищим обов’язком. Він став на службу Плацидії ще в Нарбоні та Барсіноні, при дворі Атаульфа, і відтоді з однаковим спокоєм, сумлінністю, а, зазвичай, і таланом — вів своїх готів проти кожного, на кого вона вказувала. Менше, ніж два роки тому, оцього Боніфація, що нині є його зверхником, раз-у-раз бив та ганяв по всій Африці, бо такою була воля Августи!

— Ні, ні, не підеш зі мною! — уже вдесяте чи вдвадцяте вперто повторював Боніфацій.

Тоді Пелагія втупилась в його обличчя промовистим, повним ніжності поглядом і лагідно, але рішуче сказала:

— Піду. Хіба ж я не обіцяла: «Де ти, Каю, там я, Кая?»

Якусь мить дивився на неї, щиро здивований, але вже зворушений і щасливий. Невдовзі всі троє, оточені щільним кільцем кінних готів, мчали до південної сторони міських мурів. Перед леонтіанською базилікою з ними порівнялася квадрига проконсула Целера, що, хоч і не був солдатом, сам особисто привіз Боніфацію запаси харчів, продершись морем із Карфагену до мису Стоборрум, а тепер не мав чим повернутися. Вандали-бо несподівано побудували галери, зухвалим нападом здобули мис Стоборрум і, хоч швидко звідти витиснуті, встигли знищити, спалити чи бодай серйозно пошкодити всі кораблі, які там стояли.

Якийсь час вони їхали поруч. Одної миті Боніфацій повернув до проконсула Африки заклопотане обличчя і, трохи стримуючи коней, почав говорити голосом, повним неспокою та притишеним, — щоб не почули солдати.

— Не знаю, чи відомо тобі, пресвітлий мужу, що мені й апостольському мужу Поссидію сказав наш святий єпископ за кілька днів до смерті, коли ще міг говорити?!.. Сказав: «Знаєте, про що я прошу Бога в ці нещасливі дні? Або хай зволить звільнити це місто від ворогів, або хай дасть нам досить сил знести тягар Його волі, або нехай, принаймні, забере мене з цього світу та покличе до себе». Розумієш, пресвітлий Целере?… Бог вислухав благання свого святого слуги і сповнив…. Але останнє з його прохань!.. Чи ж це не значить, що не хоче сповнити два перші?… отож ні міста не врятує, ні навіть не дана нам буде ласка сили, потрібної для знесення страждань…

— Це воістину була молитва, гідна батька Африки… молитва пастиря Христової отари! — з радісним глумом скрикнула Пелагія. — Залишити паству в небезпеці та ще й знаючи, що, раз Бог покличе його до себе, то не врятує міста!

Боніфацій перебив її, гнівно тупнувши ногою.

— Як ти смієш блюзнити?… зі зухвалою жіночою влізливістю встрявати у Божі вироки та найсвятіші розрахунки Господа з найвірнішим владикою?… Воістину, Пелагіє, — гукнув, уже й не думаючи про те, що всі довкола з цікавістю його слухають, — воістину, ти ще накличеш на себе, на мене і нашу дитину справедливу Божу помсту!

Перш ніж Пелагія встигла відкрити гнівно тремтячі губи, проконсул Целер так різко шарпнув своїх коней, що обидва ридвани зачепилися колесами, викликаючи замішання, яке дозволило всім забути про подружню суперечку. Але Целер негаразд розрахував рухи своїх яблукастих коней: колісниця Боніфація була дещо ушкоджена, тому обидва комеси мусили пересісти на жовнірських коней. Натомість Пелагію проконсул запросив до своєї квадриги.

Вона навіть не здогадувалася, що в домі Августина Целер стояв на кілька кроків позаду неї та, змішавшись із найлюднішою юрбою, не лише ловив зацікавленим поглядом все, що діялося довкола, а й одразу ж чудово зрозумів, що означали і кого стосувалися слова єпископа Константини про єретиків. Тому дуже здивувалася, коли проконсул, допомагаючи їй всісти до квадриги, подивився на неї поглядом, в якому малювалися обурення, співчуття та розуміння, і з напівсумною, напівіронічною посмішкою сказав півголосом:

— Нас од найраннішого дитинства вчать, що християнство — це релігія братерства, а наш Бог — Бог любові, та, воістину, жодне з шанованих у старому Римі божеств не будило в серцях своїх противників сотої частки тієї ненависті, якою християни по-братерськи обдаровують одне одного, коли доходить до розмірковувань про Божу натуру.

Вона сердито стягла брови.

— Пресвітлий мужу, — скрикнула, — ти забуваєш, що говориш із християнкою!

— Але ж я теж християнин, — відповів він, — і вірю в єдиносущність, а ти, прекрасна Пелагіє, приймаєш лише подібносущність… Та невже я повинен через це ненавидіти таке чудове Боже створіння?!

— Ти кажеш, як безбожний платонік, пресвітлий Целере, — суворо відповіла вона, — і я б одразу зійшла з твого повозу, коли б…

— Можеш без побоювань залишатися на моєму повозі, — перебив він її, з місця рвонувши коней сильним ударом переплетеного золотими нитками батога. — Воістину, я визнаю Христа, як і ти, шляхетна Пелагіє… Зрештою, — засміявся, — поміркуй сама: чи ж міг би я бути проконсулом Африки, не будучи християнином?!

Підіймаючись на стіну, Пелагія зазнавала зовсім не таких відчуттів, які уявляла собі в місті. Солдати-єдиновірці, — ті, що галасливими громадами ходили, сиділи чи лежали поблизу мурів, привітали гарну молоду жінку справжнім градом палких поглядів, які були дуже промовистими, але не містили в собі нічого з чистої духовної любові, що мала б за будь-яких обставин надихати співбратів у вірі… «А вони ж не можуть не знати, хто я