Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький
— Я за одне лише повинна бути вдячною Аецію. За сходи Урсіанської Базиліки.
Він непорозуміло глянув на неї.
— Який же нездогадливий найславутніший патрикій імперії, — майже пошепки сказала йому. — Адже, коли б Фелікс жив, досі був би патрикієм… Нікчемний Фелікс, який ледь не позбавив престол найміцнішої опори… І як ти міг йому вірити, — знову голосно скрикнула, докірливо і майже сердито.
Однак, доки він устиг щось одповісти, знову притишила голос і, майже торкаючись пальцями його великої руки, шепнула:
— Але тепер лише ми удвох будемо біля вічного Августа…. Ти, я і ніхто, крім нас… Нарешті… Не радієш, Боніфацію?…
— Хотів би радіти, Августо.
— Не віриш у себе?… боїшся Аеція?! Чоловіче малого серця!.. Адже ж за тобою стоїть Августа, а за Августою Христос… Він подолає бридких гунських демонів… Він не покине своєї ревної шанувальниці й улюбленої слугині….
— А якщо?…
— Не кажи… не кажи… Це неможливо. Це неймовірно. Та, зрештою, коли б так сталося, — але, на Христа, не станеться, Боніфацію! — то вірю: вічний Феодосій не відмовить у гостинності й опіці своєму вічному братові, його матері та їх найвірнішому слузі…
Довгі звужені до нігтів пальці майже лежали на широкій, міцній і ніжній долоні.
— Нізащо, вічна Августо… Нізащо, присягаю Христом і спасінням моєї душі!.. Ніколи вже не побачиш, — хіба що на останньому суді! — Боніфація, знову переможеного… знову тікаючого від ворога… Якщо переможе Аецій…
— Не переможе… Ти переможеш… мусиш перемогти!.. Я лише поруч із тобою почуваюся безпечною та сильною… Адже лише відколи ти при мені, не тремчу за вічного Августа… лише тепер спокійно лягаю в ліжко…
Чудернацько малі вуха мозаїчного Констанція, напевне, не почули слова «ліжко», але його надто круглі, справді риб’ячі очі не могли не помітити, як при останньому слові Августи раптом судомно сплелися дві пари тремтячих рук, а гарна темна голова безсило опала на свою власну вирізану з бронзи подобу, завішену на дивно рухливому в цю мить ланцюзі. Померлий одинадцять років тому солдат із Наїссусу, здається, з цілковитою байдужістю до справ цього світу, а навіть із приязним розумінням страждань і жадань суворого вдівства дивився на цей раптовий вибух, у якому все для нього було людським, простим і ясним, крім одного: як се діється, що Боніфацій не лише не одсунувся, хоч би трішки, щоб охоронити себе й Августу від спокуси: він — такий скромний, соромливий і завше такий суворий до себе! — але й, гарячково стискаючи її руки, поглинав притулену до нього жінку тоскним поглядом, що зраджував такий великий, болісний і ніби давно вже не вдоволюваний брак кохання, наче й зовсім не мав гарної молодої дружини, яка дала йому дитя і яку він безтямно любив?!
Проте обоє миттю опинилися по різні боки веселки. У Боніфація ще тремтіли руки, а в Плацидії сильно тремтіли куточки рота і цокотіли зуби.
А за мить, коли Боніфацій уже стояв на порозі, Плацидія промовила вже повністю опанованим владним голосом:
— Посли повернулися. Післязавтра сенат оголосить Аеція бунтівником, ухвалить поставлення його поза законом і попросить Августу про довірення самому патрикію командування карною експедицією. Хай тебе Христос провадить, найславутніший мужу!
Тієї ночі Августа Плацидія не дві години, а до самого світанку ходила по гострій гальці. Назавтра не могла взути черевиків і того дня ніхто не вдостоївся ласки дивитися на святе обличчя маєстату.
6Як скам’янілі від тривоги й розпачу жінки, дружини вояків-братів, що стали до смертного бою один проти одного, — так Галлія й Італія зі стиснутим серцем, не переводячи подиху стежили за грою, розпочатою відразу ж після січневих ід. Аецій — випереджений снігами та приморозками, наче мандаторами свого гніву та помсти, — з притаманною йому швидкістю перекинув війська з Бельгіки до Реції і вибирав найзручніший перехід через Альпи, тим часом, як Боніфацій лише виходив із Риму, Фламінієвою дорогою беручись до Равенни. Аецій вів близько тридцяти тисяч чоловік, в тому числі чотири тисячі кінноти, себто, — як обчислювали знавці в Місті, — майже всі, крім гарнізонів міст, відділи comitatenses Галлії, що, за винятком двох легіонів, одностайно перейшли на бік свого магістра обох військ. Таким чином, Галлія була цілковито позбавлена військ і здана на ласку федератів. Але ці останні не рухались з місця, поглинуті спостереженням за битвою непереможного з Августою, а водночас такі заврочені його величчю, що ні на мить не переставали вірити — станеться так, як казав Аецій, обіцяючи за два тижні повернутися до Галлії з титулом патрикія та головою Боніфація, заткнутою на аланському ратищі, і найсуворіше розправитися з тими федератами, які, користаючи з його відсутності, порушать умови перемир’я. В Італії думки були поділені: знавці у Місті загалом твердили, що, коли Боніфацій зуміє перешкодити Аецієві в переправі через Альпи, то остаточна перемога, напевне, припаде Августі; але, коли Аецій вторгнеться до Італії, то поведе за собою гарнізони Аквілеї, Медіолану та ауксилії, що стояли над Падом: тоді сили обох сторін зрівняються і є річчю більше ніж сумнівною, чи патрикій зуміє протистояти непереможному, хіба що замкнеться в якомусь із укріплених міст, як у Гіппоні; найвідповіднішими для цього знавці вважали Медіолан, Патавію чи Арімінум[45].
Атлети в амфітеатрах, візничі в цирках — хоч червоні чи білі, блакитні чи зелені, трагіки в театрах, міми, канатохідці, фокусники, — все це одного дня раптом перестало розважати мешканців вічного міста. Заклади ставлено лише на те, хто
