Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький
А війна?… Місто було опоясане потрійною лінією мурів, споруджених так, що середній мур був на п’ять стіп вищий від зовнішнього і на сім нижчий від третього муру. Отож, стоячи на цьому третьому, Пелагія чудово бачила варварів, які швидко бігли крізь пролом у зовнішньому мурі, але не могла помітити тих, що тислися під браму в середньому мурі. Здогадувалася, де саме знаходиться ця брама, лише завдяки швидким рівномірним рухам плечей, рук і голів зосереджених на середній стіні солдат, які всі безперестанку щось кидали у вже закритий очам Пелагії простір, а не один з яких раптом випускав з долонь арбалет, щит або тяжкий камінь і з болісним криком падав товаришам під ноги.
— Гейзеріх! — почула вона раптом біля себе чийсь схвильований голос.
Здригнулася і, швидко відриваючи очі від середнього муру, повна гарячкової цікавості та майже забобонного остраху, помчала жадібними очима в напрямку, на який їй вказував погляд чоловіка. На відстані десь п’ятдесяти кроків од здобутої стіни побачила кількох воїнів із величезними орлиними крилами на шоломах. Один із них, — це король Гейзеріх, завойовник Африки, кривавий грабіжник, найжорстокіший з усіх варварів, які коли-небудь заселяли orbem terrarum! Її серце билося все сильніше, все швидше; адже ж це він перетворив на руїну квітучі маєтки — її придане — розкидані на величезному просторі між Гіппоном Діаритом і Тамугаді… але ж це він у Новому Місті над Хилемотом зробив члена її роду суддею та оборонцем… Як римлянка, всім серцем ненавиділа дикого варвара, що плюндрував найродючіші провінції імперії і мав для всього римського лише лайливе і принизливе слово, зневагу, неволю, пригнічення, тортури і жорстоку смерть! Але як аріанка не могла ним не захоплюватися і замалим не шанувати воїна їхньої спільної віри, найсвятіше певного, що він — обране знаряддя Божої помсти і меч у правиці Господній, покликаний з волі Небес до бою з тими, на яких Бог гнівається!
— Де… де Гейзеріх? — схвильовано питала. — Хто з них?… Цей велетень із сокирою?
І не могла повірити, що це справді має бути він, меч Божої помсти, коли Боніфацій показав їй низького, худорлявого, наче калікуватого непоказного чоловічка десь тридцятилітнього віку в скромному коричневому одязі та почорнілому залізному обладунку.
— Не може бути… не може бути… — повторювала. Натомість Боніфацій зовсім їй не дивувався, бо знав, що могутній Гундеріх, король вандалів і аланів, помираючи у страшних муках, шалено розреготався від звістки, що воїни хочуть проголосити своїм королем після нього його зведеного брата Гейзеріха. «Гейзеріха? Байстрюка? Здохляка? Кульгавця? Вже краще візьміть кривобоку бабу», — ревів він, здригаючись од все сильніших вибухів реготу і так і сконав, до останньої миті не перестаючи реготати.
Справді, Гейзеріх був не лише малий, хирлявий і наче калікуватий, але ще й кульгав. Пелагія відразу це помітила, коли він рушив з місця. Видно було, якою болісною гримасою перекривилося його обличчя, коли він почав іти, тягнучи за собою майже безвладну ногу. Йому привели коня; могутні руки товаришів одірвали короля від землі і дбайливо посадовили в сідло. Тоді Гейзеріх видобув меча, тричі накреслив ним у повітрі знак хреста і шаленим темпом помчав до мурів. Без зусиль перестрибнув уламки в кілька стіп висотою, що валялися довкола пролому, і повернув до штурмованої брами. З наказу Сигісвульта по ній почали стріляти з чотирьох катапульт водночас. Наче наперекір, король одразу ж стримав коня і, серед граду пострілів, жоден із яких його не зачепив, поволі почав зникати з поля зору Пелагії.
— Відчиняємо браму! — пролунав голос Сигісвульта. Загуділи роги і буцини, солдати з гучними криками почали збігати по сходах.
— До брами! До брами! — гукали препозити і сотники.
— Бувай здорова, Пелагіє! Повертайся до міста.
Відчула на своєму волоссі теплий дотик уст. Обернулася. Перед нею стояв Боніфацій, майже весь закритий величезним франконським щитом. У руці тримав сокиру, таку велику і на вигляд таку страшенно тяжку, аж Пелагія ніколи б не повірила, — якби не сама це побачила, а почула від когось, — що її чоловік може піднести такий тягар. Взагалі весь був таким відмінним од знаного їй: ніколи не думала, що є хвилини, коли він, Боніфацій, може бути саме таким…
Усміхнулася до нього приязно і майже зі щирим подивом.
— Не боїшся Гейзеріха?! — спитала, а в її питанні вже звучала горда відповідь.
— Боюся, — спокійно відповів він. — Коли б тут зі мною був Аецій…
— Аецій, убивця Фелікса? — здивовано перебила вона.
— Аецій, найвідважніший з римлян, — відказав, накладаючи на голову високий позолочений шолом із червоним гребенем.
2Аж до моменту усунення зі своєї дороги Фелікса та перейняття від нього влади при боці неспроможної до дальшого опору Августи Аецій приділяв дуже мало уваги особі та вчинкам Боніфація. На його думку, комес Африки ніколи не вчинив нічого такого, що б дозволяло припускати, наче в майбутньому може стати небезпечним супротивником. Повсюдно славлені солдатські чесноти і незламність найвірнішого слуги та приятеля Плацидії не викликали в Аеція ні шаноби, ні остраху. Єдине, що його сердило (і смішило водночас) у зв’язку з особою Боніфація, — це величезна прихильність літописців та панегіристів, які гойно обсипали комеса Африки тими самими прізвиськами та епітетами, якими під їхнім пером обростало зазвичай ім’я покійного Констанція чи самого Аеція, багаторазового щасливого переможця готів, франків та інших ворогів імперії. Ображений цим, завше переможний comes domesticorum, а потім
