Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький

— Як це, найсвітліший мужу? — скрикнув Касіодор? — Ми так їх притисли і має бути мир?

— Так, буде мир. Не маю часу для франків. Їду до Равенни.

— Сам? — вирвалося у Максимуса.

Аецій знову посміхнувся, але наскільки ж іншою посмішкою!..

— Ще не знаю, Петронію… Довідаюсь. Що ж, достойний поете Меробаде, ти б не хотів, щоб оцей найпресвітліший Максимус у сенаті, стоячи, три години слухав твій панегірик? Поїдеш зі мною?

— Всюди, пане.

— А ти, Касіодоре?

— Куди поведеш, непереможний!

— А Валерій?…

— Ave, vir illustris!

— А достойний трибун Літорій?

— На смерть і життя, Аецію!

— А про що міркує Віт?…

— Рахую, найсвітліший мужу.

— Що ти рахуєш, друже?

— На пальцях однієї руки, — битви, виграні Аецієм. На пальцях другої — перемоги найславутнішого патрикія. Бачте?… на цій руці мені семи пальців брак, а на тій чотири марно стирчать. Мушу полічити знову — адже ж неможливо, щоб я рахував настільки гірше, ніж вічна Августа.

Гучний вибух сміху. Аецій ляскає Віта по плечі і кричить:

— Трубачі!..

Басс хапається обома руками за край його одежі.

— Що ти хочеш робити?

— Спитати тих, кого я вів на Вугільний Ліс, на Колубрарійську гору, на лівий берег Данубісу, — чи схочуть проїхатися зі мною до Равенни?!

— Це бунт, Аецію!..

— Це кара, Бассе!

— Але ж, найсвітліший мужу! — вражено гукає єпископ Іоанн. — Ради Христа, в якого віруєш…

— Воістину, я краще в нього вірую, ніж Боніфацій. Я з аріанкою не одружений і своєї дитини в аріанській церкві не хрестив.

«Але, в гунів бувши, церкви палив», — думає Максимус. Натомість Аецій кладе руку на плече Сигісвульта.

— А ти, пресвітлий полководче, не хочеш ще раз побити Боніфація?… Може, вважаєш його більшим од мене?…

Гот гордо морщить брови.

— Слава тобі, непереможний. Але я служу вічній Августі.

— Ми теж хочемо їй служити. Тому й рушаємо до Італії, щоб скласти до ніг Августи свою найпокірнішу службу…

Тібії, буцини і найчисленніші з усіх роги заглушають голос Басса, знову суворий і повний поваги та гідності:

— Флавію Аецію, іменем вічної Августи закликаю тебе підкоритися наказам найславутнішого патрикія імперії. Закликаю втретє.

— Підкоряюся його наказам, Бассе. Хіба ж не чиню, що він наказує… чого вчить? Як Боніфацій за консулату Пієрія, так я за свого власного — його слухняний здогадливий учень і підвладний Аецій на наказ Августи відповідає «Ні!»

Басс розпачливо хапається за голову.

— Отже, війна? Громадянська війна?… Нині, коли вандали…

— Хай пекло поглине вандалів, Боніфація, Августу! Хто не вміє оцінити заслуг, не вартий правити. Стань поруч зі мною, Бассе, — побачиш, як годиться нагороджувати друзів.

— Я завше твій друг, Аецію, — повільно й виразно каже колишній консул, — але… але під Фарсалою Басси не стояли на боці Цезаря.

— Зате після Тапси й Мунди стали на його бік. Бачиш — Аецій теж читав Цезаря, друже. Чуєш ці труби?… ось мій Рубікон. Alea iacta est — чи так це було сказано?

Погляд Боніфація лише коротку мить тішився золотою веселкою, що, кинута на всю ширину стіни, пологою, але виразною дугою врізалася між суворою одностайністю сапфіру та барвистою мозаїкою. Його значно більше зацікавили фігури, розміщені під веселкою: Христос із бородою (Боніфацій усього вдруге чи втретє в житті бачив бородате зображення Спасителя!) дуже довгими пальцями надто коротких рук благословляв Галлу Плацидію і Констанція, що дивним чином помістилися на спільному, неймовірно вузькому троні із зелено-рожевою оббивкою.

— Це сирійська мозаїка, — почала пояснювати Августа, яка стояла обіч, майже торкаючись Боніфація плечем.

Але патрикій, не відводячи очей від складеного з дрібних кольорових камінців обличчя Констанція, квапливо скористався першою ж перервою, яку Плацидія зробила, щоб згадати ім’я сирійського митця, і спішно повернувся до попередньої розмови.

— Я ще раз благаю Твою Вічність, — його голос бринів м’якими глибокими нотками. — Перш ніж отримаю з твоїх святих уст остаточний наказ, зволь іще раз усе розважити. Адже йдеться про мужа величезної слави і заслуг… про непереможного полководця, воістину — хай дарує Твоя Вічність, — рівного оцьому твоєму вічному мужеві, — рухом голови вказав на мозаїчне обличчя Констанція, оздоблене густою гарною бородою, якої він ніколи не носив.

— Старі книги кажуть, що й більших полководців скидали з Тарпейської Скелі, — без гніву відповіла вона, — а, зрештою, чи ж ми самі не вислали Маворція, а потім Сигісвульта проти вождя, такого заслуженого перед нами і нашою імперією?!..