Стара холера - Володимир Лис
Коли Ліза спинилася, перериваючи відверту розповідь, і Максим побачив, як зблиснули на її очах краплини сліз, він нахилився, взяв її руку в свою і притулив долонею собі до щоки. Ліза… Ліза руки не забрала, тільки очі її ще більше зволожилися.
«Не треба, Лізо», – хотів сказати Максим, але не промовив і півслова. Відчув – тут не треба слів.
– Пробачте, – тихо сказала зате Ліза.
Максим несподівано відчув, як за вікном ресторанчика запахла хвоя сосни. Чи навіяв це собі? Запах увірвався в його розгубленість. А може, вона покликала той запах…
Він подумав, що сповідь Лізи ще йому колись згодиться, і раптом засоромився цієї думки. Чорт, така відверта, розгублена, неначе повністю розкрита перед ним, ця дівчина йому ще більше подобалася… Лізли в голову дурні слова: «Я хочу випити твої сльози».
Обережно поклав руку дівчини на стіл. Яка ж вона маленька і тендітна, ця рука!
І тут Максим гранично чітко зрозумів: ця дівчина мусить належати йому. Тільки йому і більше нікому. Надовго. Назавжди. Він відчув, як йому нестерпно хочеться, ні, не фізичної близькості, а взяти її на руки. Відчути її легкість, невагомість. Скільки в ній ваги? Від сили якихось п’ятдесят кілограмів. Він завиграшки піднімав таку штангу, навіть набагато більшу. У цьому ресторанчику, він знав, є кімната з диваном, де можна усамітнитись, що колись уже й робив. Але з Лізою так не зробить. Партія мусить бути дограна до кінця без фальшивих нот і без браку.
Він заговорив про те, що вірить: все прикре у вас, Лізонько, вже позаду. Запропонував випити ще краплину вина.
– Може, ми вже поїдемо?
Ліза вимовила це не вимогливо, а зніяковіло й прохально. І це був добрий знак.
– Вип’ємо ще кави і з’їмо морозива, – сказав Максим з такою ж інтонацією. – Це ж моє якщо не останнє, то передостаннє прохання.
Останнє він висловив уже в машині. Заготовлені слова просилися на язик по закінченні Лізиної відверто-викличної сповіді (добрий момент) і коли дякував за чудові дві години, проведені з нею (і то була правда), а в кишені намацав коробочку із тонким золотим ланцюжком з витонченим, ледь помітним гравіюванням, з камінчиками, й не відважився вручити подарунок. Він уперше боявся відмови і був трохи розгубленим. Щось наче розірвалося в іншому ланцюжку – добре продуманому ним плані дій.
Все ж у машині він сказав, що повинен зізнатися: цей обід мав би відбутися трохи пізніше. Двадцять п’ятого листопада. Але він не витерпів до цієї дати.
– Я повинна спитати, чому саме цього дня? – Як не дивно, в Лізиному голосі Максим не вловив звичної іронії.
«Розумна дівчинка, – подумав Максим і додав теж подумки, із ніжністю: – Нахабеня».
– Так, я цього чекаю.
Пауза. Він затамував подих.
– Бо дуже хочу зустрітися з вами саме цього дня.
Ще одна пауза. Десь щось гучно тріскає в повітрі.
– У мене двадцять п’ятого листопада день народження. Я хочу провести цей день саме з вами. І клянуся – надалі жодного посягання на вашу… вашу…
Недоречним було закінчення нібито з гумором «вашу порцелянову величність». Чи «вашу дорогоцінну особу». Він його відкинув і сказав:
– Розумієте, ну, ще одна примха цього бісового сина якогось там мільйонера. Я хочу відсвяткувати цей день тільки з вами. У нашому будинку. Удвох. Повірте, я не запрошую вас до замку Синьої Бороди. Може, зробите такий подарунок?
По хвилині чи дві мовчанки Ліза видихнула:
– Навіщо?
Він хотів сказати: «Така вже примха», а вимовив:
– Не знаю. Нав’язлива ідея.
Цього разу вона відповіла майже відразу:
– Останній акорд вашого охмуряння?
Він скупо всміхнувся:
– Звичайно. Ви дуже розумна дівчина, Лізо. Тільки біда в тому, що все, що я задумую, ви розгадуєте і відкидаєте.
– Не все, – сказала Ліза. – Я ж пообідала з вами.
– Один – нуль на вашу користь.
«На мою користь, – подумав. – На мою, Лізонько».
Машина справно намотувала кілометри на шляху повернення. Він сподівався – кілометри дороги його перемоги. Його… Інакше й не могло бути.
Вже при в’їзді до Києва сказав із хвилюванням, на яке тільки спромігся:
– То як? Не відмовляйте, прошу вас. Не в ресторані, не ще десь, а в моєму – не приховую – небідному домі. Де нікого більше не буде. І клянуся – жодних посягань на вашу королівську особу. Щось хіба перекусимо і для мене – розкіш спілкування з вами. Вибачте за цю фразу. Не бійтеся. Я думаю, ви вже переконалися – дядечко Макс не страшний.
І Ліза сказала:
– Гаразд. Якщо по правді, мені цікаво побачити, як живуть олігархи. Досі бачила тільки по телеку. Але далі більше ніяких зустрічей. Даєте слово?
– Окей, – радо відповів Максим. – Якщо вже ви дали згоду, то як і сьогодні – зустрінемось о третій?
– Ви не встигнете підготуватися до прийому справжніх гостей…
– Ніяких більше гостей не буде. Але давайте я приїду о першій, до темряви вам дещо покажу.
Вони попрощалися біля її будинку. І тут Ліза сказала:
– Може, підкажете, що дарують на день народження олігархам Попелюшки, які не хочуть бути принцесами?
Він відштовхнув слова, які просилися на язик: «Себе».
– Щось зроблене вашими руками. Не за ці тижні, що будуть, а колись… Ну, навіть у шкільні роки. Якось я згадаю і своє дитинство, і ваш подарунок. Дядькові Максу це буде приємно.
Ліза промовила майже з розпачем:
– Ну чому мені хочеться вам вірити?
– Бо я кажу вам правду…
– Я подумаю над подарунком, – сказала Ліза.
Двері машини зачинилися, і вона пішла.
Максим читав у якомусь вірші рядок: «Вона пішла, а я за нею».
Не міг піти, хоч дуже хотілося.
«Я спокійний, як удав», – від цієї думки стало справді спокійніше на душі, яка, можливо, в
