Життєві аналогії - Гнат Мартинович Хоткевич

Він бив собаку.

Цими словами вже сказано все: «він бив собаку». Бо людина, що може вдарити собаку, цим уже сама себе характеризує. Бо це все одно, що вдарити женщину. Або малу дитину.

А він іще й бив не по-людському. Прив'яже грубим ремінем до чого-небудь і б'є. Систематично, з насолодою. Бідна животина в'ється від болю, тихо скімлить, а заскавучати не сміє, бо він кричить: «Циц»! і б'є тоді ще дужче.

Вже навіть сусіди вступалися. Спочатку жінки:

— Ну, як вам не жаль? Бідна собачка...

— За що ви її б'єте? Вона ж вам нічого не зробила.— Се ті, що хотіли пробудити почуття жалю. Але в тих грудях жалю мабуть не було, бо на такі сентенції він відповідав сатанинським якимось сміхом і, тут же підкликавши до себе собаку, бив ногою в живіт. Сусідки обурювалися й кидали:

— Ви просто звір якийсь.

— Ненормальний!

— Психопат.

А він сміявся їм услід і тріпав собаку по шерсті. І невідомо було, чи се знак ласки, чи знову який підлий жест, аби дошкульніше образити. А Нера (так звали псицю) з невимовним почуттям блаженства чує на собі ту жорстоку діявольську руку, і, здається, кожна шерстинка на ній тоді говорить: «ну, і що ж... ну, і б'є... ну, і нехай б'є... за те він уміє й поласкати, як ніхто».

А за півгодини — знову ляскання ремінного нагая (був нагай такий спеціяльний), знову тихе скімлиння й судорожне перебирання лапами.

Бралися сусідки до іншої тактики. Говорили йому:

— Це ж, нарешті, невиносимо. Наші нерви не витримують. Не жалієте своєї собаки, то пожалійте хоч наші нерви.

Але він не жалів дамських нервів. Не боявся він і мужських погроз. Бо дами, нічого не вдіявши самі, почали наштурхувати мужчин. Ті спочатку відмахувалися руками, казали:

— Ну, чого ти до мене пристала? І яке моє діло, що хтось там б'є свою собаку чи жінку?

Але недурно складено поговірку: жіноча настирливість і камінь довбе, і мало-помалу чоловіки починали здавати позиції. Спочатку наче не хотячи, крізь зуби, казали:

— Послухайте, ви... Чи не можна би теє... припинити. Це ж, коли хочете, всіх непокоїть.

Не мало впливу.

Тоді починали грозити поліцією, судом, а один, найгарячіший, так той прямо заявив:

— Як що ти, сукин син, іще раз посмієш бити собаку, я відберу в тебе отой нагай і самого тебе виб'ю.

Але жодні заяви не мали наслідків. Навпаки, чим вони були настирливіші, тим гірше платилася за це Нера своїми боками.

Тільки от що усіх найбільше дивувало: Нера не лише не ображалася на свого лютого хазяїна, не тільки не протестувала, не намагалася втікти, а навпаки: наче ще більше прив'язувалася до свого мучителя, ласкаво скавуліла, побачивши його, і присівши задом, била хвостом об землю. Коли хто з мужчин, як отой нетерплячий, підіймав голос на її хазяїна, Нера настобурчувала шерсть і урчала, оскалюючи зуби. Найменший рух — і гострі ікла віп'ються в литки. Інстинкт самоохорони велів уже говорити: «та хай вам чорт обом, хто там вас розбере»,— і тікати геть.

Така прив'язаність дуже часто була предметом розмови представниць прекрасного полу. Робилися вільні догадки:

— Чи він яке слово собаче знає, що вона так...

— І дивіться ж, кумоньки: і не огризнеться, і не гавкне на нього. Що друга б собака... та що й говорити!

— Баба, одно слово баба. Всі ми такі. Як би це був кобель — ого! Так би руку йому й одхватив би. А то — баба.

А мучительства не припинялися. Ні від жіночих балачок, ні від мужських погроз.

Останніми часами «він» вигадав іще один спосіб: підвішував собаку вниз головою й так зоставляв висіти годинами. Бідна животина смикала ногами, скавуліла тихо й жалібно, пробувала держати голову, але далі мускули слабли, голова звисала, і наступало важке омління.

Тоді він здіймав Неру з гака Й клав на підлогу, а сам сідав пити горілку. Він любив пити. Але неможна сказати, щоби він мучив собаку тільки по-п'яному, ні. Це завжди було на тверезу голову.

Коли хтось уперше побачив крізь вікно оту сцену підвішування, — зразу ж пішло по всьому будинку, що «він» збожеволів. Що й раніше його не вважали цілком нормальним, а тепер і поготів.

Сусідки зробили конференцію. Були пропозиції закликати лікаря «для сумашедчих», але це зв'язувалося з певними розходами, а їх ніхто не хотів нести. Тоді зупинилися на потребі закликати городового.

— У мене єсть знайомий городовий, Міхал-Іванич, — визвалася одна. — Я його попросю, то він прийде.

— До кого? До «нього», чи до тебе?— не втерпіла кума.

— Спочатку до нього, а потім і до мене,— граючи очима відбила та.

— Та годі вам... Тут про діло... Я думаю, так буде добре. Він як тільки побачить городового,